.Яворницький належав до учених із широким дослідницьким діапазоном. Як представник романтичного народництва в українській історіографії, він виявляв великий інтерес до соціально-побутової історії, до проблем мови, фольклору, піснетворчості, духовності українського народу¹⁴⁶. Формування історика відбувалося у період утвердження народницької ідеології в національній свідомості українців¹⁴⁷. Народницька школа характеризувалася міцним зв'язком між історичними та етнографічними інтересами й ілюстративно-описовим методом дослідження. У центрі уваги народницької історіографії були народ, його історія і культура.
        Д.Яворницькому вельми імпонувала ідея "народної історії" М.Костомарова. У життєписі останнього Дмитро Іванович відзначив: "Костомаров має величезне значення як історик духовного розвитку, духовного життя свого народу. Він ... невідступно проводив у своїх працях ідею народної історії"¹⁴⁸.
        Кожний народ, вважав Д.Яворницький, має свою вдачу і свої звичаї, стійкість яких визначає його суспільний устрій¹⁴⁹. Проте історичний розвиток відбувається за своїми внутрішніми законами, порушення котрих, на думку вченого, призводить до боротьби народів. Так, порушення економічної рівноваги в державі, тобто зубожіння і гноблення народу з боку панства, зазначав історик, викликає намагання народу вийти з цього стану через боротьбу з іншим народом¹⁵⁰.
        Романтична складова творчості Д.Яворницького здобула яскраве висвітлення в ідеалізації ним козацької держави, героїзації козацтва. Не випадково, сучасники вважали Дмитра Івановича співцем козацької слави. Для Д.Яворницького-романтика був притаманний емоційно-психологічний підхід до минулого, в яке він намагався "проникнути", відчути його "дух", вжитися в нього, зрозуміти людей того часу та їх події, зазирнути зсередини у минуле. Як підкреслив В.Ульяновський, унікальність Д.Яворницького становить рідкісний факт проникнення історика "у предмет своїх студій до такої міри, що останній став осердям особистого життя самого дослідника. Козацька психологія, звичаї, світогляд, "козацька душа" загалом були не просто пізнані Яворницьким, а всупереч його волі перейняті ним самим". Саме цим зумовлюється і "переважаючий етнографічний метод в усіх працях історика: лише етнографія давала можливість уявити, пізнати і відтворити стиль життя, моделі поведінки й мислення козацтва". На прикладі Д.Яворницького спостерігаємо неймовірно "органічне поєднання суб'єкта і об'єкта вивчення, автора і героя, історичних реалій і суб'єктивно-інтимних, навіть інтуїтивних почуттів"¹⁵¹.
        Сучасники вважали Д.Яворницького "етнографічним українцем", називали його "запорозьким характерником", "запорозьким батьком", а І.Рєпін вивів в образі козака-писаря на картині "Запорожці пишуть листа турецькому султанові". Це зображення символізувало психологічне й інтелектуальне "злиття" Д.Яворницького з предметом його дослідження¹⁵². Сам учений називав себе "Дмитром Байдою", "козаком-неборакою". Не тільки у творчості, а й у повсякденному житті Дмитра Івановича, у його побуті й лексиконі постійно була "присутня" запорізька тематика.
        Виходячи з того, що романтизм - це не тільки культурне явище, але і стан душі людини, настрій, тип мислення¹⁵³, зазначимо, що у творчості Яворницького-романтика важливу роль відігравав його внутрішній стан, емоційні переживай і настрій. Ще з дитинства він мріяв побачити святе для нього місце Запорізької Січі й тому, коли це виявилося можливим, учений самовіддано поринув у здійснення своїх мрій, "измерил, исходил, истоптал ногами" терени колишнього Запоріжжя. Ціннісна система Д.Яворницького складалася з таких понять, як "Дніпро", "пороги", "Запоріжжя", "запорожці", "степ", "пісня", "сопілка". Ці поняття були для нього вищими над усе. "Вечно бы скитался, в буквальном смысле слова скитался, по степи, вечно бы слушал живой шум живого Днепра"¹⁵⁴. Не випадково, у творчій спадщині дослідника немало творів, написаних у формі подорожніх записок. Саме в ареалі колишнього існування запорожців відчував Д.Яворницький найбільшу гармонію власного існування.
        Образність мови, емоційне забарвлення історичних творів Д.Яворницького дозволяють віднести його до істориків-художників. Як відзначив літературознавець Л.Скупейко, ідея "художньої історії" Дмитра Івановича тісно пов'язувалася з костомаровською ідеєю "народної історії"¹⁵⁵. Показовим є те, що у творчості його кумира М.Костомарова, Д.Яворницькому вельми імпонували високі художні риси костомаровських творів, художні засоби передачі колориту епохи, намагання через використання українського фольклору більш адекватно відтворити icторичні події минулого.
        Д.Яворницький був безмірно закоханий у предмет свого дослідження. Загалом його захоплювало усе старовинне. Проте це захоплення, за власним визначенням ученого, було "не захопленням бездіяльного розуму, а необхідною потребою кожної освіченої людини, яка ревно ставиться до діянь своїх пращурів і турботливо зводить будівлю для своїх нащадків"¹⁵⁶.
        Як уже зазначалося, особливістю дослідницької методології вченого був новаторський для того часу комплексний підхід як до предмета дослідження, так і до джерельної бази останнього. "Я не мог довольствоваться изучением одних только военных подвигов запорожцев, - писав він, - а непременно хотел представить себе, в возможной полноте, и всю внутреннюю их жизнь"¹⁵⁷. Як підкреслив М.Ковальський, заслугою Д.Яворницького була реалізація ним нових підходів до вивчення історії запорізького козацтва - намагання її реконструкції шляхом звернення до середовища козаків, майже в тотожному ареалі їхнього проживання, із врахуванням автентичних природних, кліматичних умов і топонімів¹⁵⁸. Д.Яворницький уперше в історіографії залучив у свої дослідження великий масив різних типів історичних джерел. Ученого можна вважати "піонером" комплексного джерелознавства у царині дослідження історії запорізького козацтва.
        Уже в першій своїй монографії "Запорожье в остатках старины и преданиях народа" історик подав власну класифікацію використаних ним джерел. Усі джерела він поділяв на 2 великих класи: "залишки" і "перекази", що відповідало загальноприйнятій у тогочасній історіографії класифікації джерел.
        У той період в історичній науці панував позитивізм, згідно з яким наука мала ґрунтуватися на вивченні конкретних фактів, які дослідники вважали їх "позитивними фактами" - "слідами" людської діяльності, котрі збереглися в джерелах у вигляді "залишків" чи "переказів". Для істориків-позитивістів головним були документи: "тексти, нічого, окрім текстів", ніяких висновків та узагальнень, ніяких теорій, законів, міркувань, пояснень. Девізом позитивістської історіографії була формула: "Історія робиться за документами". Академічна історіографія суворо дотримувалася чіткої ієрархії джерел і визнавала домінанту саме документального матеріалу.
        Д.Яворницький, навпаки, як прихильник комплексного підходу до вивчення історії запорізького козацтва, не обмежувався лише писемними джерелами. Він вважав, що тільки шляхом кропіткого студіювання топографії запорізького (раю, народної словесності в тісному зв'язку з побутом народу (різноманітними етнографічними даними про його життя) можна зрозуміти "душу і серце" народу. Вчений підкреслював, що серед місцевої людності важко розшукати саме "залишків" запорізької культури, і, якщо вони є, то у досить незначній кількості. Тому будь-які спогади ("перекази") про запорожців є вельми важливим джерелом.
        І тому не випадково, що Д.Яворницький, для якого фольклорні джерела (перекази, пісні, оповідання "чудових дідів" тощо) мали таку ж цінність, що й писемні джерела, зазнав негативної критики з боку "суворої" позитивістської науки, зокрема такого "камінного документаліста", як О.Лазаревський.
        Проте на прикладі Д.Яворницького спостерігаємо поєднання представника романтичного історичного народництва та історика-позитивіста. Якщо формування ученого відбувалося під впливом романтичного народництва, то його "входження" в науку відбувалося у період, коли, за визначенням М.Грушевського, народницький напрямок в українській історіографії еволюціонував від романтичного історичного народництва до чисто документальних праць кінця XIX ст.¹⁵⁹ Не випадково, сучасний історик С.Леп'явко визначив головну фундаментальну працю Д.Яворницького "Історію запорозьких козаків" зразком позитивізму в українській історіографії"¹⁶⁰.
        Д.Яворницький вважав своїм головним завданням - виявлення і публікацію джерел. Однією з найважливіших складових творчого доробку Дмитра Івановича є його археографічні праці. Учений опублікував значний корпус писемних джерел. Окрім спеціальних збірників документів ("Сборник материалов для истории запорожских козаков", "Источники для истории запорожских козаков", "До історії Степової України"), вельми насичені цитуванням документів та інших видів писемних джерел конкретно-історичні твори Д.Яворницького, особливо 2-й та 3-й томи його фундаментальної монографії "Історія запорозьких козаків". Крім того, дослідник упорядкував і видав каталоги, як результат камерального опрацювання пам'яток із музейних та приватних зібрань. Під час святкування 30-ліття його науково-педагогічної діяльності (1913 p.) Дмитро Іванович відзначав, що можна не погоджуватися з тим, що він писав, можна написати краще за нього, проте ніхто не переробить тих джерел, які він опублікував. Щоб зібрати ці джерела, підкреслив ювіляр, "я все життя працював, а тепер все це можна використовувати, сидячи у кабінеті". Д.Яворницький був неперевершеним шукачем джерел. Пошук і збирання пам'яток були його справжньою "стихією". І це не випадково, бо "культ джерел, нестримний потяг до їх розшуку та описання" був "родовою рисою" українських істориків-романтиків"¹⁶¹. Для Д.Яворницького, як історика-романтика, запорізькі старожитності були не тільки джерелом для наукових студій, а й предметом естетичної антикварної насолоди.
        Значних зусиль Д.Яворницький доклав до збереження та вивчення культових пам'яток. 1906 р. він одержав дозвіл Синоду на вилучення з церков культових речей (схоронність яких церкви не мали змоги забезпечити) із метою їхнього зберігання у Катеринославському музеї ім. О.М.Поля. Завдяки цим заходам, Дмитро Іванович зібрав великі колекції ікон, церковного одягу, культових стародруків, дрібної культової пластики тощо. У музеї був створений церковний відділ, а в церковному залі експонувалися великі кам'яні хрести з могил запорожців, церковний одяг, аналой з останньої запорізької Покровської церкви, а також стародруки, що були вкладами запорізьких козаків у церкви Нової Січі (1734-1775) тощо.
        Аналіз джерельної бази історичних, історико-етнографічних та історико-географічних творів Д.Яворницького свідчить, що, окрім джерел, виявлених ним особисто, учений використовував джерела, які йому "постачали" місцеві аматори з Катеринославіцини, Херсонщини, Полтавщини та інших регіонів України¹⁶². Вони проводили власні дослідження, збирали приватні колекції, брали участь в археологічних дослідженнях, які здійснював Д.Яворницький. Швидко навкруги поширювалися чутки про ученого, який розкопує кургани, шукає запорізькі скарби, збирає старовинні речі, записує пісні, легенди, прислів'я тощо. Багато людей повідомляли ученого про кургани та старожитності, що були у тій чи іншій місцевості, й "постачали" йому різні речі, згадували пісні і перекази, що їх співали та розповідали ще їхні діди - свідки минулих подій.
        Залучення до евристичної роботи широкого аматорського загалу є однієї особливостей творчої лабораторії Д.Яворницького. Сам він такий метод дослідження пояснював бажанням "возможно ближе стать к малороссийскому населению края и через то обогатить себя различного рода этнографическим матері лом, очень ценным в моих глазах". "Я не находил более удобного и более простого способа для сближения с простым народом, - підкреслював дослідник, - чем раскопки курганов или могил"¹⁶³.
        Розробляючи "магістральну" тему своїх наукових зацікавлень, Дмитро Іванович одночасно студіював історію краю, де існувало і діяло запорізьке козацтво, тобто, за визначенням І.Колесник, його дослідження набувають краєзнавчого напряму¹⁶⁴.
        Найбільш значною, суто краєзнавчою працею Д.Яворницького є книга "Історія міста Катеринослава", написана у 1937 p., але вперше побачила світ у 1989 р. Це був перший популярний за формою нарис з історії великого міста, який охоплював період із 70-х pp. XVIII ст. і до початку 30-х pp. XX ст.
        Новий широкий підхід Д.Яворницького до вивчення історії запорізького козацтва, залучення в ареал дослідження даних не тільки історичної, а й інших наук, - все це, на думку сучасних дослідників, "підводило" вченого до створення праць перехідного характеру, сказати б, синкретичних жанрових форм відтворення історичної дійсності. Тяжіння Дмитра Івановича до художнього відображення минулого сприяло тому, що Д.Яворницький "в пошуках сфери вияву своїх задумів і здібностей дедалі частіше звертається до художньої творчості"¹⁶⁵. Прискорила цей процес і негативна критика з боку академічної історіографії.
        Д.Яворницького-вченого талановито доповнює Д.Яворницький-письменик, у творчому доробку котрого: роман, повісті, оповідання, поезії. Саме у художніх творах знайшла найбільш повний вираз поетична натура автора, його "здатність" захоплюватись усім яскравим, барвистим, кольористим, "внутрішня потреба до образного висловлювання, яку сковували вимоги наукового об'єктивізму в історичних працях" (П.Єфремов).
        Шанувальник деталей, точного відтворення "побутової картини" епохи, Д.Яворницький у своїх художніх творах залишався етнографом. Свої прозові твори він вважав "прямо таки етнографією", "списаною з живих людей", які "ще й досі живуть і так само роблять, як у мене написано"¹⁶⁶. Якщо наукові праці Д.Яворницького мають певне художнє забарвлення та, за визначенням П.Єфремова, написані рукою, безперечно, художника, то прозові твори, навпаки, відзначаються "документалізмом" характерів героїв і побуту, детальністю¹⁶⁷. Проте художнім творам Д.Яворницького притаманне й глибоке дослідження внутрішнього світу людини¹⁶⁸.
        Прозові твори ученого є своєрідним наслідком його збирацької роботи. Підтверджує це і назва його збірки оповідань "Поміж панами", про яку сам автор зазначав, що це ціла галерея типів сучасного українського панства, з яким йому "приходилось стріватись на широкому шляхові" його "гайдамацького життя"¹⁶⁹.
        Створені Д.Яворницьким реалістичні картини з життя українського села продовжують традиції української класичної літератури. І.Нечуй-Левицький вважав, що у художніх творах Дмитра Івановича є таке, що "трапляється найбільше в англійських письменників, у Діккенса, Штерна, Шерідана"¹⁷⁰. Д.Яворницький-письменник, за своєю творчою манерою, належав до художньо-епічної традиції ХІХ ст., а у поетичній творчості - до фольклорно-історичної течії українського романтизму. Серед його поетичних творів - історичні ("На скасування Січі", "Перед "Полтавським боєм"), вірші-посвяти (Т.Шевченкові, М.Костомарову, М.Сумцову, М.Кропивницькому, М.Заньковецькій та ін.). Найбільш значним художнім твором Д.Яворницького є автобіографічний роман (автор називає його повістю) "За чужий гріх" (1907), в якому висвітлюються взаємини інтелігенції з народом.
        Майже усі читачі відзначали чудову українську мову художніх творів Дмитра Івановича, її образність, музикальність. На відміну від наукових праць, котрі написані російською мовою, літературні твори Д.Яворницького написані українською, і майже усі вони побачили світ після 1905 p., коли тиск на українське друковане слово був послаблений.
        Твори Д.Яворницького мали широку народну аудиторію, були вельми популярні (передусім художні) особливо у селах, містечках, тобто у провінції. Дмитро Іванович, за визначенням П.Єфремова, був "масовим" українським письменником.
        Д.Яворницький був натхненним, емоційним дослідником і популяризатором рідної історії. Його твори, лекції та екскурсії справляли на читачів і слухачів ефект своєрідного "каталізатора" у пробудженні історичної пам'яті, національної свідомості. Твори вченого вимагали "працювати" не тільки розум, а й душу, серце, почуття.
        Не випадково, приятель Д.Яворницького, видавець П.Бабкін вбачав у ньому у не стільки вченого, скільки глибокої душі людину, душі чутливої й вразливої, котра, як у дзеркалі, повинна відображати у собі увесь навколишній світ, з усіма його радощами і стражданнями¹⁷¹.
        Д.Яворницький сам відчував у собі поетичність душі. "Я сам не поет, - писав він К.Білиловському, - але ж маю поетичне чуття"¹⁷² Близькість ученого до поетичної стихії втілювалася у словах, які він так любив повторювати: "Ми - археологи-поети", "ми - історики-художники".
        Великий вплив на формування поетичної натури Д.Яворницького-історика і письменника мала творчість М.Гоголя, Т.Шевченка, Г.Сковороди, Я.Щоголіва та ін. Не може не виникнути асоціацій із твором М.Гоголя, коли читаємо у Д.Яворницького рядки, присвячені описанню ночі на Дніпрі¹⁷³.
        У декого книги Д.Яворницького з історії запорізького козацтва асоціювалися зі співом кобзаря. Херсонський приятель Дмитра Івановича Л.Попов казав, що коли він слухає кобзаря, то думкою переноситься у поетичну історію Запоріжжя Д.Яворницького¹⁷⁴, а роменський письменник і музейник І.Голюн писав історикові: "Ви - сама поезія. Вашу душу, втілену у вивчення старовини, в любовне збирання кожної рисочки минулого людського побуту - я відчуваю і шаную"¹⁷⁵.
        Д.Яворницький поєднував у собі історика-художника з істориком- дослідником¹⁷⁶. Для першого характерним є "вживання у минуле, інтуїтивне осягнення його і творче зображення". Сила таланту такого історика криється в його уяві, за допомогою якої він воскрешає далекі образи минулого, "викликає" їх з історичної далечини і, стираючи грані часу, робить минуле сьогоденням, яке проходить перед нашими очима. А головною ознакою історика-дослідника є його здібності розшукувати факти. Сам Д.Яворницький вважав себе більше "художником", ніж ученим. Для багатьох він був "істориком-художником", який яскраво зображує найкращі риси запорожців - лицарів мужності й волі, пробуджує у читачів кращі душі й викликає любов до Батьківщини¹⁷⁷.
        Не випадково, свідома українська інтелігенція покладала на Д.Яворницького великі надії у справі створення белетристичних творів з історії запорізького козацтва, які "захоплять читача і навернуть його до бажання ґрунтовніше поз помитись із минулим України, її історією". Провідні діячі української громадськості надавали великого значення історичній белетристиці у справі відродження національної свідомості. "Наша українська історія, - зазначав у листі до Д.Яворницького український громадський діяч і письменник з Кубані Г.Доброскок, - від Богдана до Мазепи, має великий інтерес задля сучасного стану, і всяка белетристична детально намальована річ має в наші часи велику вартість". Це положення не втратило актуальності й сьогодні.
        Враховуючи велике наукове та культурне значення творчої спадщини Д.Яворницького, Академія наук УРСР у 1988 р. ухвалила спеціальну постав. про видання вибраних праць ученого у 20-ти томах (21 книзі). 2004 p. Побачив світ 1-й том цього зібрання¹⁷⁸. Раніше були перевидані такі монографії вченого, тритомна "Історія запорозьких козаків", "Дніпрові пороги", "Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман війська запорозького низових козаків", "Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний", "Запорожжя в залишках старовини та переказах народу", "Вольності запорозьких козаків", альбом "З української старовини", роман "За чужий гріх", фольклорний збірник "Пісні, наспівані Д.Яворницьким". Уперше побачили світ "Історія міста Катеринослава" та "В.В.Тарновський".
        Життя Д.Яворницького є яскравим прикладом безкорисливого служіння науці й рідному народові, осторонь болючих проблем якого вчений ніколи не стояв. Він належав до кращих представників української інтелігенції, якій на початку XX ст. вдалося у складних умовах активізувати національний рух і створити інфраструктуру для розвитку національної культури.
        Оцінюючи творчі надбання Д.Яворницького, його учитель, колега і друг, академік М.Сумцов зазначив: "Ви в житті своєму стільки турбувались за все добре і позасвічували стільки ліхтарів, що вони повинні освітлювати увесь шлях Вашого життя і нести Вам задоволення, втіху та радість"¹⁷⁹.
        І сьогодні "ліхтарі", засвічені Д.Яворницьким, освітлюють шлях тим, хто продовжує його традиції, примножує наукові та духовні надбання українського народу. Твори видатного "Нестора" Запорізької Січі перевидаються масовими тиражами. Ними захоплюються мільйони читачів. Створений ученим музей зберігає і примножує унікальні колекції історичних пам'яток. Творча спадщина академіка Д.Яворницького успішно "працює" на пробудження історичної пам'яті й збагачення духовних скарбів українського народу.
        Майже століття тому український громадський діяч і письменник B.Александров висловив Д.Яворницькому щире і сердечне "земляцьке спасибі" і зазначив, що це "Вам скаже і вся Україна, та і весь учений світ за Ваші розвідки Запорожського краю і за таке старанне і дотепне його описання, якого до Вас не було, та й після Вас не буде"¹⁸⁰.