евизначеність становища, матеріальні нестатки, слабке здоров'я, постійні хвороби і травми, обвинувачення у "неблагонадійності" і, через це, переслідування, звільнення та заборона викладати у навчальних закладах, недоброзичливе ставлення критики, перешкоди на шляху здобуття магістерського ступеня і просування по службі, душевний дискомфорт - усе це призводило Д.Яворницького до, глибоких тривалих депресій. Він зневірився у своїх здібностях науковця і вважав, що "взявсь не за своє діло, себто бути професором університету". Тоді усі його думки знову "обернулися" до України. Наприкінці жовтня 1901 р. історик писав Б.Грінченкові: "У цей рік Москва мені страшенно нудна стала, і якби мене гаспид виніс з неї куди-небудь у Запорожжя, у хуторець, коло дніпрових порогів, то, я був би найщасливішим у світі чоловіком. Там би я робив те, що хочеться робити, а не те, що треба "офіціально". Іноді, чуєте, і рота не хочеться розкрити, а ту, течки йди та читай лекцію... Ненавиджу я це діло, хто його знає й як!"¹⁰⁹.

Катерининський проспект в Катеринославі (світлина 1900-х років).

        Нарешті його мрія здійснилась. У 1902 p. він був запрошений на посаду директора Катеринославського обласного музею ім. О.Поля. Із цього часу енергії вченого спрямовується на музейну справу¹¹⁰. Запрошення очолити музей ініційовано було підготовкою до XIII археологічного з'їзду, що мав відбутись у серпні 1905 р. у Катеринославі.
        Обраний до складу оргкомітету з'їзду, який очолювала голова Московського археологічного товариства графиня П.Уварова, Д.Яворницький виступив одним із головних "координаторів" у справі залучення до організації з'їзду широкой аматорського загалу. Він також керував влаштуванням виставки до цього наукового форуму. Проте головним була його масштабна дослідницька робота у царині археології¹¹¹. За дорученням оргкомітету, дослідник протягом трьох сезонів (1903-1905) дослідив 103 кургани і городища, здобув безліч пам'яток, що надійшли у різні зібрання, у тому числі й до Катеринославського музею ім. О.Поля, а також експонувалися на виставці під час XIII археологічного з'їзду.
        На з'їзді Д.Яворницький взяв участь у роботі кількох секцій і керував секцією "Запорозька старовина", а також виступив із великою доповіддю-звітом на урочистому відкритті з'їзду. Археологічні досягнення Дмитра Івановича здобула високу оцінку з боку колег. У 1906 p. його обрали дійсним членом Московського археологічного товариства.


а думку сучасних дослідників (І.Ковальової, І.Яременко), становлення Д.Яворницького-археолога відбувалося саме через його участь в археологічних з'їздах¹¹². Дмитро Іванович брав участь у VI (Одеса, 1884), VII (Ярославль, 1887), VIII (Москва, 1890), XI (Київ, 1899) та XIII (Катеринослав, 1905) археологічних з'їздах. Як вважають І.Ковальова та І.Яременко, Д.Яворницький розробив власну методику археологічних досліджень, репрезентував схему еволюційного розвитку стародавнього населення Полудневої України, заклав підвалини вивчення археологічних культур даного регіону України і започаткував такий напрям, як археологія козацького періоду. Книгу Д.Яворницького "Публичные лекции по археологии России" (1890) I.Яременко вважає однією з перших спроб створення посібника з археології.

Ф.С.Красицький. Портрет Д.І.Яворницького (Початок ХХ ст.).

Титул етнографічного збірника "Малороссийские народные песни, собранные в 1878-1905 гг." (1906; Катеринослав).

        Археологічні розкопки учений завжди поєднував із фольклорно-етнографічними та лексикографічними дослідженнями. Від учасників експедицій і місцевого населення він записував пісні, легенди, перекази, занотовував слова для "Словника української мови" тощо. Фольклорні матеріали, зібрані під час археологічних досліджень, увійшли складовою частиною до збірки вченого "Малороссийские народные песни, собранные в 1878-1905 гг."¹¹³.
        Повертаючись до XIII археологічного з'їзду, слід зазначити, що задоволення Д.Яворницького від власних наукових досягнень деякою мірою змарніло від того, що і на цей з'їзд, як і на попередній (Харків, 1902), не було "допущено" української мови, і тому в роботі цього форуму не взяли участі українські вчені з Галичини. Окрім того, під час з'їзду між Д.Яворницьким і зберігачем музею Антоніною Скляренко "розпалився" конфлікт, у який було втягнуто й місцеве Наукове товариство. Останнє вимагало провести в музеї ревізію. Проте, навпаки, усім обвинуваченням, рада музею запропонувала А.Скляренко залишити службу в музеї, а Д.Яворницькому висловила подяку за невтомну працю на посаді директора музею.

О.М.Поль (фундатор Катеринославського історичного музею).

Музей ім.О.Поля в Катеринославі (світлина 1910-х років).

        Нервовий стрес, якого зазнав Д.Яворницький у протистоянні з Науковим товариством, а також напружена дослідницька й організаційна робота під час підготовки та проведення XIII археологічного з'їзду значно погіршили стан здоров'я вченого. Він страждав і фізично, і душевно. "Слабий я, братику, - писав Дмитро Іванович поетові К.Білиловському, - дуже слабий став... Часто так тяжко, що взяв би згорнув руки та й усе.."¹¹⁴. Тривалий час перебував історик у депресивному стані, залишив літературну творчість, зневірився у своїх здібностях письменника, навіть збирався виїхати з Катеринослава.


вороба і послаблення "творчого духу" зумовили відмову Д.Яворницького від написання історії Донського війська, від участі в XIV археологічному з'їзді (Чернігів, 1908). Дедалі частіше він мріяв про подорож на Близький Схід.
        1910 р. ця мрія здійснилася. Дмитро Іванович відвідав Єгипет, побував у Єрусалимі. У Гелуані він зустрічався з Лесею Українкою. Внаслідок цієї подорожі музейне зібрання збагатилося оригінальними пам'ятками східної культури¹¹⁵.
        У той час у Д.Яворницького почала прогресувати давня хвороба очей - катаракта. Пізніше йому було зроблено дві операції на очах (перша - у 1913 р. у Харкові, друга - у 1915 р. у Києві).

І.К.Айвазовський Єгипет (1871).

Леся Українка

І.К.Айвазовський Піраміди (1895; Ярославський художній музей).

        Повернувшись із Близького Сходу, Д.Яворницький узяв активну участь у підготовці Південноросійської обласної сільськогосподарської, промислової та кустарної виставки, що відбулася у Катеринославі 1 липня - 10 жовтня 1910 р. Він був експертом по кустарному відділу цієї виставки.

Нова будівля Катеринославського історичного музею, збудована за проектом, привезеним Д.І.Яворницьким з Єгипту (1930-ті рр.; світлина з приватного архіву І.М.Шаповала).

        Повернення Д.Яворницького до активної наукової та громадської діяльності виявилося у його співпраці в місцевій пресі ("Вестник Екатеринославского губернского земства", "Дніпрові хвилі", "Приднепровский край"), де він опублікував низку статей з історії запорізького козацтва та історії краю. Дмитро Іванович продовжував також археологічні дослідження, пошук писемних і фольклорних пам'яток. У 1915 р. він опублікував наративну пам'ятку "Две поездки в Запорожскую Сечь Яценка-Зеленского, монаха Полтавского Крестовоздвиженского монастыря, в 1750-1751 гг."
        У катеринославський період у творчості Д.Яворницького домінувала праця над літературними творами. У Катеринославі, після цензурного послаблення, у зв'язку із проголошенням Маніфесту 17 жовтня 1905 p., побачили світ україномовні художні твори Д.Яворницького: повість "За чужий гріх" (1907), "У бурсу! У бурсу! У бурсу!" (1908), "Русалчине озеро" (1911), "Драний хутір" (1911), "Де люди, там і лихо" (1911), "Поміж панами" (1911), збірка поезій "Вечірні зорі" (1910) та ін.


ід час революційних подій 1905-1907 pp. різні політичні партії намагалися залучити до своїх справ таку авторитетну людину, як Д.Яворницький. Під впливом загального суспільно-політичного піднесення того часу й, зокрема, з боку одного з лідерів октябристів М.Родзянка, з яким учений підтримував стосунки, Дмитро Іванович запрошувався на засідання правління катеринославського відділення цієї партії, переклав українською мовою "Маніфест 17 жовтня", був (хоча й формально) деякий час редактором газети "Русская правда". Але швидко зрозумів її напрям і відмовився від редакторської роботи.
        У той час учений спрямував свою діяльність на пропагування української історії, на відродження історичної пам'яті та рідної мови. Він доклав багато зусиль до видання україномовної періодики. З ініціативи й під редакцією Д.Яворницького 23 лютого 1906 р. у Катеринославі вийшло перше і, на жаль, єдине число газети-тижневика "Запорожжє", що мала яскраво визначену національно-визвольну спрямованість і тому була заборонена. Того ж року Дмитро Іванович запропонував катеринославській міській думі перейменувати 124 вулиці міста (всього у місті було 224 вулиці) на історичні назви¹¹⁶.

Мітинг на Соборній площі в Катеринославі під час революційних подій 1905-1907 рр. (світлина 1900-х років).

        Важливою сторінкою у творчому житті Д.Яворницького у Катеринославі була його діяльність у губернській ученій архівній комісії (1903-1916), що являла по суті історичне товариство¹¹⁷, і в якій Дмитро Іванович співпрацював із відомими дослідниками: В.Біднов, В.Данилов, Д.Дорошенко, В.Машуков, Я.Новицький, В.Пічета, А.Синявський та ін. Дмитра Івановича було обрано почесним членом комісії. На її засіданнях історик виступав із доповідями та оглядами архівних документів, порушував питання про передачу архіву комісії музею ім О.Поля, прочитав багато публічних лекцій ("Про кобзарів, бандуристів та лірників", "По дніпрових порогах", "Переволочанська фортеця та її околиці", "Подорож до Жовтих Вод" та ін.). Він також виступав і на сторінках "Летописей" - друкованого органу комісії, де опублікував розвідки, присвячені гетьманові П.Конашевичу-Сагайдачному, українському етнографу М.Закревському, творчості Т.Шевченка. Остання стаття під назвою "Запорожці в поезії Т.Г.Шевченка"¹¹⁸ була передрукована й окремим виданням (1912). Ще раніше, у 1909 р., Д.Яворницький видав збірку "Матеріалів до біографії Т.Шевченка". Це видання було здійснено коштом катеринославського українського діяча В.Хрінникова. Дмитро Іванович був оригінальним інтерпретатором творчості Т.Шевченка, якого він вважав світовим генієм. Історик зазначав, що саме в історичному Запоріжжі вбачав Т.Шевченко "проміні", котрі "зогрівали його серце, лікували його душу, викликали живі образи... непорушних героїв". Саме Запорізьку Січ Тарас Шевченко вважав тим щасливим краєм, де люди не знали тяжкого рабства. Д.Яворницький підкреслив, що захистом визвольних і патріотичних традицій українського народу Т.Шевченко "вивів свій народ з меж чисто етнографічних і поставив його на широкий шлях культури"¹¹⁹.

Обкладинка повісті "За чужий гріх" (1907; Катеринослав).

Афіша публічної лекції Д.І.Яворницького (1909; Катеринослав).

        Д.Яворницький завжди посідав активну громадську позицію, що зокрема яскраво виявилося в його діяльності у просвітянському русі, передусім у катеринославському культурно-освітньому товаристві "Просвіта"¹²⁰. Учений входив до ради товариства, деякий час був його головою. Він прочитав багато лекцій у катеринославській "Просвіті" та у "Просвітах" інших міст України. Як впливова особа, він відстоював інтереси просвіти у владних структурах (дозвіл на проведення лекцій, вечорів, ювілеїв, шевченківських свят, будування народного дому тощо). Багато зусиль доклав дослідник до святкування в Катеринославі 100-ї річниці від дня народження Т.Шевченка (1914). Святкування в Катеринославі було дозволено під особисту відповідальність ученого, якого обрали почесним головою ювілейного комітету. Активно співпрацював він і в друкованому органі катеринославської "Просвіти" - часописі "Дніпрові хвилі" (1910-1913), де були опубліковані 4 великих оповідання ученого: "Закохана пара, або пан Борзак та пані Борзачка", "Русалчине озеро", "Драний хутір", "Три несподівані зустрічі", вірші "Т.Г.Шевченкові", "Все йде, все минає", "Горе орла" та історичний нарис "Як жило славне Запорозьке низове військо". Останній твір було також видано окремою брошурою (1912).

І.Ю.Рєпін Солоха і Дяк (1926; Симферопольський художній музей).

        У "Просвіті" Д.Яворницький співпрацював з однодумцями В.Бідновим, Л.Бідновою, Д.Дорошенком, Н.Дорошенко, І.Трубою, Є.Вировим, І.Рудичевим, Т.Сулимою-Бичихиною, Ю.Павловським, В.Хрінниковим, С.Липківським, П.Щукіним та ін., разом з якими доклав багато зусиль пропагуванню української історії та культури, відродженню національної гідності та формуванню національної свідомості. Завдяки (значною мірою) Д.Яворницькому, катеринославська "Просвіта" підтримувала тісні стосунки із oсередками товариства в інших містах України. Дмитро Іванович прочитав багато лекцій з історії запорізького козацтва та археології в Полтаві, Чернігові, Миргороді, Лубнах, Херсоні, Харкові, Житомирі, Одесі, Ромнах, Катеринодарі та ін. Мав міцні творчі й дружні стосунки з видатними українськими діячами-просвітянами Б.Грінченком, І.Шрагом, М.Коцюбинським, М.Вороним, М.Виковим, М.Комаровим, В.Кравченком, Г.Доброскоком, С.Ерастовим та ін.
        Д.Яворницького було обрано дійсним членом Кубанського обласного статистичного комітету (1901), Ростовського товариства історії, старожитностей та природи (1911), Українського наукового товариства (1913), Наукового товариства ім. Т.Шевченка (1914), Таврійської вченої архівної комісії, почесним членом Товариства аматорів вивчення Кубанської області (1914) та ін.


ро визначну роль Д.Яворницького в науковому й культурно-громадському русі України кінця XIX - початку XX ст. яскраво свідчить святкування 30-річчя його літературно-наукової діяльності, що відбулося в листопаді 1913 р. На адресу ювіляра надійшли сотні вітальних телеграм, з'явилися численні ювілейні публікації у багатьох часописах, була надрукована біографічна брошура "Профессор Дмитрий Иванович Эварницкий" (Катеринослав, 1914).

Власний будинок Д.І.Яворницького в Катеринославі (нині - будинок-музей Д.І.Яворницького в Дніпропетровську).

        Майже усі відзначили два головних напрями в діяльності ученого, в яких він досяг визначних здобутків. Це - історія запорізького козацтва і створення музею ім. О.Поля. В ювілейній промові сам Дмитро Іванович досить критично оцінив свою діяльність, наголосивши, що, як письменник, він "не вартий і доброго слова; як археолог - він так собі; як людина - годилося б далеко кращим бути, а от Яворницький - історик зовсім поганенький. Та як збирач археологічного матеріалу й особливо фольклору - на цьому полі я дещо зробив". У цій промові Дмитро Іванович підкреслив свою любов до рідної української мови, яку він полюбив з раннього дитинства, коли бабуся розповідала йому казки.
        Сучасники Д.Яворницького визнали його діяльність вельми корисною для суспільного розвитку України, а самого історика вважали "вартовим" рідної науки, дослідження і діяльність якого мали велике національне значення¹²¹.
        Неперевершені збирацькі здібності Д.Яворницького здобули яскраве втілення у Катеринославському музеї ім. О.Поля (з 1926 p. - Дніпропетровський історико-археологічний, а з 1940 р. - Дніпропетровський історичний музей ім. Д.Яворницького), беззмінним директором якого він був понад 30 років (1902-1933). Завдяки подвижницькій пошуковій праці ученого, фонди музею зросли до 85 тис. одиниць зберігання. Музей перетворився на найбільше у світі зібрання запорозької старовини. У ювілейній промові 1913 р. сам Д.Яворницький підкреслив, що він "зібрав великий та різноманітний матеріал, що стосується історії запорізьких козаків, і передав його майбутньому поколінню. Він уміщений до нашого музею та являє собою цінний для науки внесок. Матеріал цей потрібний історику, археологу, етнографу, актору, юристу, кожній освіченій та просто дотепній людині"¹²².