ародився Дмитро Іванович Яворницький (Еварницький) 7 листопада (26 жовтня за ст. ст.) 1855 р. у с.Сонцівка Харківського повіту Харківської губернії (нині - с.Борисівка Харківського р-ну Харківської обл.) у родині бідного сільського псаломщика Івана Якимовича Яворницького (1827-1885), який незадовго до смерті став дяком. Мати - Ганна Матвіївна Терновська (? - 1917) - була простою селянкою. Свій родовід учений виводив від панів із Галичини, які по Національно-визвольній війні середини XVII ст. оселилися на теренах майбутнього Зміївського повіту на Харківщині²⁸. Дід Дмитра Івановича володів невеличким хутором Яворницький у Зміївському повіті. Згодом учений успадкував цей хутір²⁹.

С.І.Васильківський На поповському подвір'ї (1900; Харківський художній музей).

        Походження свого прізвища історик пояснював від слова "явор" або "яворник". "Дерево таке, - зазначав він, - що здаєтця на клена, тілько листи зеленійшi, з зубцями на кінцях і більше від листа клена"³⁰. За свідченням Дмитра Івановича, згодом дехто з Яворницьких почав писати своє прізвище з букви "Є", більшість - із букви "Я". Самому вченому ще в школі "перевернули" прізвище - спочатку Єварницький, а потім Еварницький³¹.
        На переважній більшості друкованих праць ученого стоїть прізвище Еварницький. Уперше прізвище Яворницький зустрічається в статтях 1890 р. ("К истории края" та "Церковное устройство у запорожских козаков"), що були надруковані в "Екатеринославских губернских ведомостях" із подвійним підписом: "Эварницкий - Яворницкий". Із таким же підписом побачила світ його книга "Вольности запорожских козаков" (СПб., 1890). Але ще 1886 р. у листі до редактора "Киевской старины" Ф.Лебединцева Дмитро Іванович висловлював прохання, щоб його статті підписували так: "Д.И.Эварницкий (Д.И.Яворницкий)", і пояснював: "Я хочу сказать этим, что я не лях, а украинец"³². Проте лише після 1905 p. учений вживає або подвійний підпис, або просто Яворницький і зовсім рідко Еварницький. За радянських часів Дмитро Іванович іменує себе тільки Яворцицьким. За спостереженнями М.Олійник-Шубравської, у листуванні вчений почав вживати підпис Яворницький набагато раніше (ще у 1884 p.), ніж у друкованих працях.
        Село Сонцівка, де народився майбутній академік, мало назву від прізвища засновника - поміщика Сонцева, і було розташоване на межі Курщини та Харківщини, на річці Липчик. Поблизу села був чудовий сад. Мальовничість рідного краю, співучість односельців справили великий вплив на формування характеру допитливого емоційного хлопчика. Музично обдарований, Дмитро зачаровано слухав пісні, що їх співали односельці. Чудово співали і його батьки.

О.Герасимов "Стій! Упала люлька!" (Ілюстрація до повісті М.Гоголя "Тарас Бульба"; 1952).

М.Дерегус Тарас Бульба на чолі війська (1960-ті роки).

        Сім'я Яворницьких, хоча й зазнавала матеріальних нестатків, проте жила дружно. Вечорами, особливо взимку, родина збиралася в хаті, мати з бабусею пряли і співали пісень, батько читав по складах книжки. Дмитро із сестрою Горпиною із захопленням слухали його. Саме батьківське читання безсмертного твору М.Гоголя "Тарас Бульба" запалило в душі 6-річного хлопчика невгасиму любов до Запоріжжя. Образ мужнього козака Тараса глибоко вразив Дмитра. Пізніше Д.Яворницький згадував, як він невтішно ридав над долею Тараса Бульби. "Як дочитали до того місця, де Бульбу вішають, сльози, дітські сльози, градом котились у мене із очей"³³. Відтоді й назавжди закохався Дмитро в історію легендарної Запорізької Січі та її славетних лицарів.


ван Якимович, бачачи потяг сина до знань, намагався дати Дмитрові освіту. У рідній Сонцівці Д.Яворницький здобув початкову освіту й у 1867 p. вступі до харківського повітового училища, по закінченню якого у 1874 р., за сімейно традицією, продовжив освіту в харківській духовній семінарії. Однак священицький сан, закляклість і схоластика, що панували в семінарії, не приваблювали романтичного допитливого юнака, закоханого в історію рідного краю. Тому закон мірним було рішення Д.Яворницького залишити семінарію.
        У 1877 p. він вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету, що прославився ідеями слов'янського відродження, розквітом романтизму, піднесенням зацікавленості до етнографії, фольклору. Проте навчання Д.Яворницького в університеті (1877-1881) припадає на вельми сумний період історії української науки й культури. Емський указ 1876 p. значно посилив тиск на українське друковане слово. Небезпечними були вияв симпатії до української мови, літератури, історії, їх дослідження і пропаганда.
        З іншого боку, це був період піднесення суспільно-політичного руху в Російській імперії, формування революційної ситуації, кризи пануючої системи. Це був час апогею народницького руху, рушійною силою якого виступало студентство.
        Становлення Д.Яворницького як вченого відбувалося під впливом прогресивних учених Харківського університету, передусім великих українських патріот Олександра Потебні та Миколи Сумцова.

О.О.Потебня.

М.Ф.Сумцов.

        Значний вплив на Д.Яворницького мав академік Олександр Опанасович Потебня (1835-1891) - видатний український філолог. Саме він залучив юнака до участі в студентському гуртку з вивчення історії, побуту та звичаїв народу, а також допоміг влаштуватися викладачем у харківську 3-ю гімназію. Безумовно, від О.Потебні Дмитро Іванович перейняв захоплення фольклором, нахил до збирання, записування і публікації народної творчості
        Також значний вплив на формування наукових інтересів і дослідницькі, методів Д.Яворницького справили лекції й твори Миколи Федоровича Сумцова (1854-1922) - видатного українського етнографа, фольклориста, літературознавця, історика, прогресивного громадського діяча, професора, згодом академіка. Педагог-новатор, талановитий учений, послідовний борець за українське націонал не відродження, М.Сумцов дав путівку в наукове життя багатьом студентам Харківського університету. Д.Яворницького з М.Сумцовим зв'язувала багатолітня дружба, що тривала до смерті Миколи Федоровича (1922). Вони радилися, підтримували, допомагали один одному в житті й творчості.
        Із великою вдячністю і повагою Д.Яворницький ставився до своїх університетських учителів. Їхні образи він втілив у автобіографічному романі "За чужий гріх" (1907), де О.Потебню вивів в образі професора Хмари, а М.Сумцова - в образі професора Донець-Залозного. Крім того, М.Сумцову Дмитро Іванович присвятив вірш "Працівнику за Україну" (1907), що увійшов до збірки поезій "Вечірні зорі" (1910).
        Майже з початку навчання в університеті мрії Д.Яворницького були спрямовані на дослідження українського фольклору. Починаючи з 1878 p., він записував пісні в рідному селі, деякі з них у 1882 р. були опубліковані у "Русском филологическом вестнике" у Варшаві. Цю публікацію здійснив приятель і однокурсник Д.Яворницького, майбутній професор Харківського університету Михайло Халанський (1857-1910).

Харківський університет (світлина 1890-х років).

        На момент закінчення університету (1881 p.) Д.Яворницький остаточно вирішив присвятити своє життя науці, а саме - дослідженню історії запорізького козацтва. Як обдарований студент, він був залишений позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання. Ще в студентські роки він почав студіювати тему: "Виникнення та устрій Запорізького Коша", що належала до крамольних і за яку його було позбавлено стипендії. У категоричній формі попечитель харківського навчального округу генерал-лейтенант Максимович заявив початківцю, що "Ваші запорожці нам не потрібні. Пишіть про Фінляндію"³⁴. Проте молодий учений не відмовився від обраної теми. Д.Яворницький почав інтенсивно збирати джерела, намагаючись залучити до свого дослідження писемні, фольклорні, етнографічні, зображувальні та археологічні пам'ятки. Йому вельми імпонувало положення М.Костомарова про те, що історію треба вивчати не тільки за друкованими джерелами, а й за народними переказами та піснями.


а порадою своїх учителів - О.Потебні та М.Сумцова - Д.Яворницький вирушив у Південну Україну, на Катеринославщину та Херсонщину, де свого часу снувала Запорізька Січ. Згодом ареал наукових подорожей ученого поширився й на Полтавщину. Насамперед Д.Яворницький мав на меті висвітлити топографію Запоріжжя та побут степових лицарів. Для цього він розпочав ретельне дослідження місцевостей колишнього Запоріжжя. Починаючи з 1882 p., учений майже щороку мандрував запорізькими землями, провадив археологічні розкопки, записував пісні, розповіді нащадків запорізьких козаків, місцевих старожилів, оглядав приватні колекції, досліджував ландшафт і взагалі природні умови запорізького краю, передусім його окрасу - дніпрові пороги. Дослідник вважав, що писати історію будь-якого народу, "живущего на известной территории, не изучив ї не осмотрев предварительно топографии края, это значило тоже, что писать историю в воздушном пространстве, а не на земле"³⁵.
        Супутником і приятелем Д.Яворницького у його мандруванні землями колишніх Запорізьких вольностей був історик, фольклорист, археолог, етнограф, педагог із Олександрівська (тепер Запоріжжя) Яків Павлович Новицький (1847-1925)³⁶.
        В особі Я.Новицького Дмитро Іванович мав найвідданішого і найщирішого у своєму житті друга, однодумця, колегу³⁷. Багато спільного об'єднувало цих подвижників рідної культури - історія запорізького козацтва, археологія і фольклор Придніпров'я, велика любов до пам'яток сивої давнини, відданість рідній землі й наполеглива праця на її користь. Сенсом життя для обох була наука, в якій, за висловом Д.Яворницького, були його життя, серце, пристрасть, увесь запал його юності.

Д.І.Яворницький (світлина 1885 року).

        У книзі "Запорожье в остатках старины и преданиях народа" Д.Яворницький відтворив атмосферу подорожей із другом-побратимом Я.Новицьким: "Недолги были наши сборы. Кусок сала, рыба, хлеб и фляжка горилки составляли весь наш продовольственный запас; чумарка, блуза, длинные сапоги, дымчатые очки, походные палки составляли паше убранство... Сложив свою скудную провизию в сумку и повесив сумку при помощи палочки на плечо, мы весело и шибко зашагали вперёд, останавливаясь и расспрашивая по временам встречных дидов о какой-нибудь балочке, скельке или могилке, одиноко торчащей в степи. Чвалаєм сере по степи ка к те козаки-сиромахи! Идём - идём, присядем; тут, кто песню споет, кто думу проговорит"³⁸.
        Із перших кроків наукової діяльності Д.Яворницький залучав до пошуків та збору пам'яток широкий аматорський загал, передусім учителів, священиків, лікарів, управителів маєтків, статистиків, службовців, простих селян. Усі вони "постачали" необхідну історикові інформацію, повідомляли про археологічні знахідки, розшукували пам'ятки, записували з вуст народу пісні, думи, перекази, прислів'я тощо. Влітку 1884 р. Д.Яворницький через газету "Днепр" звернувся до населення Катеринославщини з проханням надсилати йому усі матеріали, що стосуються історії запорізького козацтва.
        Результати енергійного дослідження, що його здійснив Д.Яворницький протягом трьох років, знайшли відображення в серії його статей у харківській та катеринославській періодиці, а також у журналі "Киевская старина", де 1883 р. була надрукована одна з перших статей Дмитра Івановича "Жизнь запорожцев рассказу современника-очевидца". У тому ж році в "Харьковских губернских ведомостях" побачила світ його стаття "Топографический очерк Запорожья", що мала історико-географічний характер. Цей напрям здобув продовження й у наступних публікаціях ученого в науковій періодиці Києва та Петербурга, у статтях "Число и порядок Запорожских Сечей" (1884), "Топографический очерк Запорожья" (1884), "Запорожская пещера над Днепром", "Переправа через днепровские пороги" (1885) та ін.


ворчі здобутки молодого дослідника не залишилися поза увагою наукової громадськості. У січні 1883 р. Д.Яворницького обрали членом Історико-філологічного товариства при Харківському університеті, що надало йому нового імпульсу для подальшої праці.
        На підставі виявлених джерел Д.Яворницький підготував серію публічних лекцій на тему: "Про запорізьких козаків", з якими виступив навесні 1884 р. у Харкові. Перша лекція відбулася 21 квітня. Біржова зала, де Дмитро Іванович читав лекції, щоразу була переповнена. Протягом двох годин (а саме стільки тривала лекція) публіка насолоджувалася імпровізацією молодого вченого, який із захопленням, без конспекту читав лекцію про любих його серцю степових лицарів. Ці лекції мали величезний успіх, були опубліковані в катеринославській газеті "Днепр" і зробили Д.Яворницького досить популярним у колах харківської та катеринославської інтелігенції. Він виступив з ініціативою видати український літературний альманах, проте ця ідея не була реалізована. Тоді ж, восени 1884 р., у Харкові вчений познайомився з корифеями українського театру М.Кропивницьким, М.Садовським, П.Саксаганським та ін. Він також підтримував міцні стосунки з діячами харківської "Громади" Д.Пильчиковим, М.Лободовським, своїми університетськими учителями О.Потебнею та М.Сумцовим, а також із природознавцем М.Срединським, живописцями О.Іваницьким О.Рейніке й ін.

Я.І.Щоголєв.

        На цей час припадає дружба Д.Яворницького з відомим харківським поетом Яковом Щоголєвим (1824-1898), який присвятив ученому вірш "В степу" (1884). На жаль, ця дружба тривала недовго. Причиною розриву стала донька Я.Щоголєва - Єлизавета. Молоді люди покохали одне одного, але Я.Щоголєв віддав дочку за багатого князя Шаховського. Д.Яворницький одружився з учителькою музики Варварою Петрівною Кокіною. Проте цей шлюб виявився невдалим і незабаром (1885 p.) стався розрив (не з вини Дмитра Івановича). Дітей у Д.Яворницького не було, й усе своє життя він допомагав своїм родичам (батькам, рідній сестрі Горпині, її дітям, двоюрідним братам, племінникам)³⁹.
        Важливою подією у творчості Д.Яворницького у харківський період став археологічний з'їзд, що відбувся у серпні 1884 р. в Одесі. Уперше молодий вчений мав постати перед високим науковим форумом Російської імперії. Напередодні з'їзду, під час археологічних розкопок, Д.Яворницький зламав руку, й зі зламаною рукою він приїхав до Одеси. На з'їзді Дмитро Іванович прочитав два реферати ("Поездка по Запорожью" та "Исследования о Сечи"), що отримали до високу оцінку і, за свідченням самого вченого, зробили йому гучне ім'я. У листі до Я.Новицького він писав: "Газеты курят фимиам, графы, князья и профессора ищут знакомства"⁴⁰. За свідченням відомого українського мистецтвознавця, історика і музейника з Поділля Ю.Сіцінського (1859-1937), Д.Яворницький після читання своїх рефератів на цьому з'їзді вживав українську мову ("під соусом: "Оце так розповідає якийсь-то там дід"), яку було заборонено на усіх російських археологічних з'їздах⁴¹. На з'їзді відбулися важливі для історика зустрічі та знайомства, зокрема з В.Антоновичем. Сам Д.Яворницький вважав себе вченим з моменту VI археологічного з'їзду.

Д.І.Яворницький в "польових умовах" (1900-ті рр.; світлина з приватного архіву І.М.Шаповала).

        Повернувшись до Харкова, історик почав готуватися до магістерських іспитів. Проте над ним вже збиралися "хмари". Реакція 1880-х pp. позначилася на житті й Харківського університету, переслідувань зазнали усі демократичні елементи. За таких обставин енергійне дослідження й пропагування молодим ученим крамольної історії вільнолюбного запорізького козацтва, а також активна участь історика в громадському житті Харкова викликали вороже ставлення влади до Д.Яворницького. Він потрапив в опалу. Восени 1884 p. був звинувачений в "українофільстві й сепаратизмі", і незабаром звільнений з університету, як "ярый украинофил и даже сепаратист, изыскивающий все средства к тому, чтобы внедрять свои тенденции в юные сердца молодежи". У листі до катеринославського знайомого Г.Маркевича учений пояснював: "И не думал и не думаю быть сепаратистом. Люблю клочок земли! Люблю потому, что там есть широкий простор для моей раздольной натуры, люблю потому, что в чистых речных водах своей Украины вижу печальный образ своей особы. Эх, знали бы люди, как тяжело мне жить на свете! Одно утешение - броситься в степь, углубиться в дни давно прошедшего времени... Так разве это сепаратизм?"⁴².

днак, незважаючи на скрутні моральні й матеріальні обставини, в яких опинився молодий історик, він не припинив наукових студій і в грудні 1884 p. вирушив до Москви для розшуку в архівах джерел з історії запорізького козацтва. Там Д.Яворницький відвідав відомих учених: І.Забєліна, Д.Іловайського, М.Калачова, В.Ключевського, М.Ковалевського, Д.Анучина, С.Усова та ін. На деякий час Д.Яворницький виїжджав до Петербурга, де відбулася й доленосна для нього зустріч із видатним українським істориком Миколою Івановичем Костомаровим (1817-1885), який справив надзвичайне враження на молодого дослідника. "На меня он произвел необыкновенно чарующее впечатление, - писав Дмитро Іванович Я.Новицькому. - Правда, он уже представляет из себя развалину: правая рука совсем отнялась, ходит, согнувшись, шамкает, но всё же это лев, хотя и умирающий. Видимо, я ему очень полюбился: по целым вечерам не выпускал от себя, приглашал хлеба-соли откушать и на прощание дал свою карточку"⁴³.

І.К.Айвазовський Москва з Вороб'йових гор (1848).

        У Петербурзі Д.Яворницький відвідував знамениті костомарівські "вівторки", на які сходилися земляки-українці. Відомий український культурно-громадський діяч і згодом знайомий Д.Яворницького Василь Горленко (1853-1907) згадував атмосферу, яка панувала в помешканні М.Костомарова: "В цьому затишному куточку, звідки численні книги майже витіснили господаря, все, на перше око, нагадувало рідний край: і образ Охтирської богоматері, і портрети давніх діячів України, зокрема Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, рідна мова і інтереси рідної народності... Там начебто привиджувався куточок далекого рідного краю"⁴⁴. У свою чергу, Д.Яворницький згадував, що обід у Костомарових був сповна український: борщ, порося, вареники зі сметаною. Подавала дівчинка-українка у гарній плахті і червоних черевиках⁴⁵.

М.М.Ге М.І.Костомаров (1870; Державна Третьяковська галерея, Москва).

        На костомарівських "вівторках" Д.Яворницький познайомився із петербурзькими українцями, відомими діячами української колонії у Північній Пальмірі, передусім із письменником Д.Мордовцевим (Мордовцем), Г.Вашкевичем, П.Саладиловим та ін.
        М.Костомаров порадив Д.Яворницькому, перш ніж писати історію запорізьких козаків, обійти усю запорізьку країну, а потім заритися в архівний матеріал, який зберігся від запорожців у різних музеях, архівах, бібліотеках, а далі не проминути і тих козацьких дум та історичних пісень, які збереглися в головах старих людей, передусім у сліпих бандуристів та кобзарів⁴⁶. Цей своєрідний "заповіт", маститого історика став дослідницьким "кредо" Д.Яворницького.
        Керуючись порадою М.Костомарова, Дмитро Іванович повернувся до Москви і "зарився" в архіві іноземних справ, де розшукав велику кількість документів з історії запорізького козацтва. Уже за 4 дні дослідник виявив близько 200 справ.
        Повернувшись до Харкова, історик намагався поновитися в університеті, також влаштуватися на викладацьку роботу в якому-небудь провінційному місті. Проте ці наміри не здійснилися. Перебуваючи в Москві, Д.Яворницький обговорював із новими друзями - земляками з України - можливість свого переїзду до Москви та захисту магістерської дисертації в Московському університеті під патронатом професора В.Ключевського. Проте замість Москви учений опинився в Петербурзі. Це сталося на початку серпня 1885 р. Таку зміну планів сам Д.Яворницький пояснював бажанням друзів небіжчика М.Костомарова (помер 4.07.1885 р.), зокрема Г.Вашкевича, який на початку травня 1885 р. писав Д.Яворницькому "Приїжджайте - робота знайдеться. [...] Обіцяю Вам, вельмишановний Дмитро Іванович, докласти усіх моїх, на жаль, пігмейських зусиль до влаштування Вам тут можливостей працювати. Сьогодні буду бачитись з Данилом Лукичем [Мордовцевим. - С.А.] та вчителями, які співчувають Вам..."⁴⁷.