ісля закінчення середньоазійського відрядження Д.Яворницький опинився губернському місті Владимирі (на Клязьмі), де віце-губернатором був князь Микола Петрович Урусов - зять давнього і близького приятеля історика - Георгія Петровича Алексеева. Із того часу Дмитро Іванович заприятелював із впливовим князем. Завдяки М.П.Урусову в губернській друкарні м.Владимира у 1903 p. побачило світ одне з монументальних видань Д.Яворницького - двотомна збірка документів "Источники к истории запорожских козаков", в якій було опубліковано 900 документів.

Володимир-на-Клязьмі (світлина кінця ХІХ ст.).

        У той час Д.Яворницькому треба було вирішити дві головні проблеми: влаштуватися на роботу і скласти магістерські іспити. Проте тавро "неблагонадійного" заважало йому здобути посаду в університетах України та столичних містах імперії. Звернення до Казанського університету також виявилося марним. І знову на допомогу йому прийшли друзі. Завдяки Івану Яковичу Рудченку (рідному брату письменника Панаса Мирного), який очолював Варшавську казенну палату, 31 липня 1895 р. Д.Яворницького було зараховано на посаду чиновника з особливих доручень при цій палаті. До того ж учений отримав можливість займатися в архіві палати, що містив документи, які стосувалися історії України.

Варшавський університет (Казимирівський палац; перебудова 1824 р.; арх. Ритшль).

        Але головним була можливісь згодом влаштуватися у Варшавському університеті. Однак спочатку треба було скласти магістерські іспити. Встановленню стосунків Д.Яворницького із Варшавським університетом сприяли І.Рудченко і той же Г.Алексеев, котрі зверталися з цього приводу до тодішнього (1894-1895) ректора цього навчального закладу П.Ковалевського. Наприкінці 1895 - на початку 1896 pp. Д.Яворницький склав 4 магістерських іспити (із стародавньої pociйської історії, нової російської історії, всесвітньої історії і з політичної економії)¹⁰². Дмитро Іванович планував також захистити у Варшавському університеті й магістерську дисертацію. Більше того, прихильники історика, зокрема Іван Рудченко, орієнтували його на здобуття кафедри. Однак ці надії не здійснилися.
        Більшість професорів історико-філологічного факультету Варшавського університету поставилася недоброзичливо до опального "чужинця", котрому активно протежували деякі впливові особи. Можливо, професори побачили в Д.Яворницькому "конкурента", а можливо, знову на перешкоді планам історика була його "неблагонадійність". Справу погіршили й кадрові зміни: посаду ректора залишив П.Ковалевський; посаду декана - М.Любович і ученого секретаря - М. Новосадський, які сприяли Д.Яворницькому. Їх заступили недоброзичливі до Дмитра Івановича Г.Зенгер та І.Філевич.


нову Д.Яворницькому довелося шукати роботу. Він намагався влаштуватися в Харкові, Полтаві, Бєлгороді, Одесі, а наприкінці лютого 1896 р. звернувся до професора Московського університету, видатного російського історика Василя Осиповича Ключевського (1841-1911) із проханням допомогти влаштуватися в Московському університеті. В.Ключевський запропонував місце приват-доцента. Дмитро Іванович погодився й почав готуватися до пробних лекцій, котрі прочитав восени 1896 p. Перша лекція мала назву "Найголовніші моменти з історії запорозького козацтва", друга - "Вплив династичної польсько-литовської унії на політичний устрій західно-російських земель, що входили до складу Великого князівства Литовського". Для викладання в Московському університеті вчений розробив курс лекцій на тему: "Відношення Малої Росії та Запоріжжя до Москви".
        Після успішного прочитання пробних лекцій Д.Яворницький увійшов до складу "ученої собратії" Московського університету, де його колегами на історико-філологічному факультеті були відомі вчені: В.Ключевський, М.Любавський, В.Герьє, П.Виноградов, Р.Віппер, О.Соболевський, М.Грот, С.Трубецькой та ін. Однак приват-доцентство не передбачало жалування. Тому, крім читання лекцій у Московському університеті, Д.Яворницький влаштувався викладачем історії в Строгановському училищі живопису, де отримував 46 руб. на місяць.
        Лекції Д.Яворницького мали великий успіх у студентській аудиторії, особливо серед студентів-українців. Наприкінці 1897 р. його лекції відвідувало півтораста слухачів. За словами студента Петра Данилова (рідного брата літературознавця Володимира Данилова), студенти "люблять і шанують свого батька", тобто Д.Яворницького. Пізніше, у 1903 p., наукове студентське товариство при Московському університеті заочно обрало Дмитра Івановича головою секції південних слов'ян. Учений не погодився, мотивуючи свою відмову тим, що він для цього вже старий, на що П.Данилов відповів: "Завчасно Ви себе до дідів зачисляєте. Розумом та досвідом воно, може, й дід, але душею - юнак, ще палений"¹⁰³.
        Із багатьма своїми учнями Д.Яворницький підтримував стосунки й по закінченню ними навчання, надавав їм матеріальну допомогу, дружні поради, моральну підтримку, сприяв влаштуванню на ту чи іншу посаду, робив грошові внески у фонд допомоги бідним студентам, зокрема Харківського, Петербурзького та Московського університетів, гірничого інституту.

Титул книги Д.І.Яворницького "По следам запорожцев" (1898; Санкт-Петербург).

898 p. Д.Яворницький видав нову книгу "По следам запорожцев", за яку велася гостра боротьба із цензурою. По-перше, книга була надрукована без попередньої цензури, і коли остання розглянула її, то негайно заборонила, мотивуючи своє рішення тим, що значна частина тексту написана українською мовою, а духівництво виведено у негативному плані. Книгу було відправлено на розгляд ще й церковній цензурі, яка наклала заборону на дві народні казки, що мали антирелігійне спрямування. Усе інше було залишено без зміни.
        Д.Яворницький і видавець П.Бабкін підключили до "боротьби" із цензурою петербурзьких знайомих і друзів: С.Таль, К.Білиловського, Л.Пантелеева, Г.Алексеева, В.Ковалевського та ін. Врешті-решт цензурну заборону було знято і книгу передруковано.
        Книга "По следам запорожцев" посідає особливе місце у творчості Д.Яворницького. Цю працю дослідники вважають "перехідним етапом до освоєння ученим-істориком літературно-художніх форм зображення дійсності"¹⁰⁴.
        Розповідь у цій книзі ведеться від особи ученого-оповідача, який мандрує землями колишнього Запоріжжя. Він - знавець і шанувальник народних традицій, фольклору, тонкий психолог, уважний слухач і неперевершений оповідач. Оповідання, що містяться в цій праці, літературознавець Л.Скупейко розподіляє за жанрами на три категорії: історіографічні оповідання щоденниково-репортажного характеру, художньо-етнографічні нариси та власне художні оповідання.


Москві активізувалася і літературно-громадська діяльність Д.Яворницького, чому сприяли творчі й дружні зв'язки ученого з літературно-мистецькими ко лами московської інтелігенції, його участь у літературних вечорах, дискусіях співпраця з журналом "Детское чтение", що його видавав відомий московській педагог Дмитро Іванович Тихомиров (1844-1915). У цьому журналі Д.Яворницький опублікував низку популярних статей, а саме: "Святки в Малороссии", "Забытый украинский философ Сковорода", "Князь Дмитрий Иванович Вишневецкий", "Свирговский, Ружинский и Подкова", "Гетман Криштоф Косинский" та ін. У серії "Библиотека для семьи и школы", яку видавала редакція журналу "Детское чтение", у 1903 р. окремо були надруковані такі твори Д.Яворницького, як "Три неожиданные встречи", "Слепой баян Фома Провора", "Добрый пастырь".
        На вечорах у Д.Тихомирова Дмитро Іванович заприятелював із багатьма письменниками, журналістами, видавцями, передусім із письменником і перекладача творів Т.Шевченка Іваном Олексійовичем Бєлоусовим, а також із М.Телєшовим, М.Соловйовим-Несмєловим, В.Гольцевим, поетом із кріпаків С.Дрожжиним та ін.

Д.І.Яворницький (світлина 1900-х років).

        Особливо дружні стосунки були у Дмитра Івановича з письменником і репортером Володимиром Олексійовичем Гіляровським (1853-1939) - "дядьком Гіляєм". Разом вони відвідали в Ясній Поляні Л.Толстого. Це була друга зустріч Д.Яворницького із видатним російським письменником. Перша відбулася у грудні 1899 р. випадково, у потязі. Цю зустріч учений описав пізніше у статті "Моя перша зустріч з Л.М.Толстим"¹⁰⁵. А про другу розповів В.Гіляровський у своїх мемуарах "Друзья и встречи" (М., 1934). Коли друзі ввійшли до кабінету Л.Толстого, письменник встав, підняв угору руки і, усміхаючись, сказав: "Вот они, запорожцы! Здравствуйте!". Більше години розмовляли вони з великим письменником, якого Д.Яворницький зацікавив своїми розповідями про Запорізьку Січ¹⁰⁶.
        Дмитро Іванович був постійним відвідувачем літературних і просто дружніх зборів московської інтелігенції у І.Бєлоусова, В.Гіляровського, Д.Тихомирова та ін. Він відвідував також Московський літературно-художній гурток, створений 1899 p., де брали участь відомі письменники А.Чехов, В.Короленко, М.Горький, О.Купрін, Л.Андреев, В.Вересаев, Д.Мамін-Сибіряк, С.Скиталець, М.Гарін-Михайловський та ін.
        У своїх дружніх і творчих стосунках Д.Яворницький був позбавлений національної обмеженості, співпрацював і підтримував дружні відносини з російській ми ученими, письменниками, художниками, видавцями та ін.
        Дмитро Іванович напрочуд легко й органічно входив у нове співтовариство, культурно-громадське коло, був чудовим співрозмовником, душею компанії. Відвідуючи про "суботні" вечори у Д.Тихомирова, письменник М.Телешов відзначив, що "в пам'яті залишився тільки один професор Еварницький Дмитро Іванович, правовірний українець з веселими запорозькими оповіданнями, який завжди цікаво і весело розповідав про Запорожжя і запорожців"¹⁰⁷.
        Д.Яворницький плідно співпрацював із Московським археологічним товариством, Імператорським археологічним товариством, Російським воєнно-історичним товариством, Російським музеєм, Державним літературним музеєм (Москва), був обраний до складу Вітебської, Владимирської, Рязанської, Псковської, Тульської архівних комісій. Переїхавши до Катеринослава, Дмитро Іванович плідно співпрацював з Комісією освітніх екскурсій по Росії, провадив екскурсії в музеї ім. О.Поля та на дніпрові пороги для багатьох студентів, учнів, інтелігенції з різних міст Російської імперії.

К.О.Коровін Москворецький міст (1914; Державна Третьяковська галерея).

        Мешкаючи в Москві, Д.Яворницький, як і раніше, читав багато лекцій у різних містах. Особливо часто приїжджав із лекціями в Україну і постійно мріяв про "курінь" на березі Дніпра.
        На московський період життя ученого припадає і видання його першого великого художнього твору - повісті "Наша доля - Божа воля" (1901). Твір був написаний ще 1898 p. і спочатку мав назву "Максим Вітряк". Цьому твору, де автор "зачепив і солдатчину, і комерцію, і штунду", не вдалося уникнути цензурних "страждань", передусім через штунду. Сумну цензурну "одіссею" цієї книги детально дослідила у своїй монографії М.Олійник-Шубравська. Нарешті ця повість під остаточною назвою "Наша доля - Божа воля" була надрукована у 1901 р. у часописі "Киевская старина".

Оправа 1-го видання книги "Из украинской старины" (1900; Санкт-Петербург).

        1900 p. спільними зусиллями Д.Яворницького і художників С.Васильківського та М.Самокиша побачив світ альбом "Из украинской старины", що містив аркуші з живописними зображеннями типів запорізьких козаків та окремих видатних діячів України, як-от: гетьман П.Конашевич-Сагайдачний, філософ Г.Сковорода. Пояснювальний текст до цих малюнків підготував Д.Яворницький. Видання цього альбому стало значною подією в культурному житті України.
        Тоді ж Д.Яворницький працював уже над новою повістю (точніше романом) "За чужий гріх", яку закінчив восени 1903 р. Одночасно з цим у історика виникла думка написати оповідання про українське панство. Така книга під назвою "Поміж панами" побачила світ 1911 р. у Катеринославі.
        Складною залишалася справа Д.Яворницького із захистом магістерської дисертації. З цього приводу він звертався до професорів Харківського, Київського, Новоросійського університетів, а також у Львівський університет до М.Грушевського¹⁰⁸. Проте з різних причин професори цих вузів відмовлялися рецензувати магістерську роботу Д.Яворницького. Врешті-решт, за допомогою професора Казанського університету Ф.Міщенка, Дмитро Іванович звернувся до цього навчального закладу. Але і тут справа вирішувалася занадто складно і тяглася з кінця 1896 р. до 1901 p. Знову на допомогу прийшли впливові знайомі та друзі. Той же Г.Алексеев у жовтні 1899 р. звернувся до М.Алексеєнка (1847/1848-1917) - уродженця Катеринослава, вченого юриста, державного і громадського діяча, ректора Харківського університету (1890-1899). У 1899-1903 pp. М.Алексеєнко був попечителем Казанського навчального округу. Він допоміг Дмитру Івановичу у справі захисту магістерської дисертації. Захист відбувся 29 квітня 1901 р. На здобуття наукового ступеня магістра російської історії учений репрезентував 2-е видання 1-го тому "Истории запорожских козаков" (М., 1900). Офіційними опонентами були професор М.Смирнов, заслужений професор Д.Корсаков і приват-доцент М.Фірсов, які, в цілому, дали високу оцінку роботі Д.Яворницького, одночасно докоряючи йому за ідеалізацію запорізького козацтва, некритичне ставлення до джерел і нечіткий виклад матеріалу. Більшістю у вісім голосів проти двох Д.Яворницький здобув ступінь магістра російської історії.
        Проте і після здобуття магістерського ступеня службового просування Д.Яворницького в університеті не відбулося. Він, як і раніше, читав у Московському університеті необов'язковий курс історії Малоросії та Запоріжжя. Залишаючись приват-доцентом, Дмитро Іванович не отримував платні, тому мав заробляти на життя різними підробітками, давати приватні уроки, співпрацювати в періодичних виданнях, розкопувати кургани тощо.