роте найбільш реальним виявилося відрядження на три роки (1892-1895) у Туркестан чиновником з особливих доручень при туркестанському генерал-губернаторові, з метою вивчення і цього краю і створення там музею. Фактично у Туркестані (спочатку в Ташкенті, потім у Самарканді) Д.Яворницький перебував 2 роки (до квітня 1894 p.).
        Для ознайомлення з Туркестаном, його пам'ятниками приїжджали ученi, письменники, митці, інша інтелігенція, високі урядовці, члени імператорські фамілії. Посада чиновника з особливих доручень при туркестанському генерал-губернаторові, яку посів Д.Явориицький, належала до елітного чиновництва. Учений мав виконувати науково-дослідну роботу за фахом. Його посада передбачала можливість вільного пересування по всій імперії. Спочатку він оселився в Ташкенті, але невдовзі переїхав до Самарканда⁶⁹.
        Давня історія та пам'ятки культури Туркестана захопили вченого. Проте він не міг спокійно спостерігати, як ці пам'ятки розкрадалися й вивозилися за кордон. 28 липня 1893 р. у самаркандській газеті "Окраина" Д.Яворницький виступив зі статтею про заснування в Самарканді музею старожитностей. Історикові було доручено пошук та вивчення місцевих пам'яток і колекцій. Внаслідок цієї роботи музей у місті було відкрито у липні 1896 p., коли Д.Яворницького там уже не було. Проте саме український історик стояв біля витоків створення цього музею.

В.В.Верещагін Двері Тамерлана (1872-1873; Державна Третьяковська галерея, Москва).

В.В.Верещагін Двері мечеті (1873; Руський музей, Санкт-Петербург).

        Внеском Д.Яворницького у дослідження історії та культури Середньої Азії, передусім написаний ним "Путеводитель по Средней Азии от Баку до Ташкента археологическом и историческом отношениях" (Ташкент, 1893). Путівник має і торично-географічну тематику і містить характеристику природи, клімату, населення, його побуту, звичаїв. Автор подає докладний опис Мерва, Самарканд Ташкента, їх архітектури. У додатку до путівника вміщено карти Туркестанського краю, Закаспійської залізниці та руїн давнього Мерва.
        Результати фольклорно-етнографічних досліджень Д.Яворницького в Cepеній Азії висвітлювалися в місцевій і центральній пресі, зокрема у газетах "Окраина", "Туркестанские ведомости", "Новости и биржевая газета". Так, у статті "О сартах" історик, внаслідок порівняльного аналізу, виявив загальні риси в мові та одязі сартів і запорізьких козаків ("Окраина". 1893. 11, 18 червня). Сeредньоазійській тематиці присвячені розвідки: "О находке автобиографии Тамерлана", "Влияние Востока на древнерусскую жизнь", "Коллекция древностей Акрама Аскарова", "По Средней Азии. Характеристики и сближения", "К вопросу о начале города Ташкента", "Саардабы в Голодной степи" та ін. Ці публікації читал ся з великим інтересом і мали наукове, просвітницьке та практичне значення, оскільки стосувалися краю, який був ще майже невивченим.
        Плідна праця Д.Яворницького у дослідженні Середньої Азії була високо оцінена. За "Путівник" він одержав у 1893 р. орден Станіслава 3-го ступеня, а у 1894 р. орден Бухарської Золотої Зірки 3-го ступеня (від Бухарського еміра). Тоді ж учений здобув чин колезького асесора.


еребуваючи в Середній Азії, Д.Яворницький продовжував напружено працювати над історією запорізького козацтва. Незважаючи на відірваність від архівів і бібліотек, він наполегливо досліджував джерела, що були виявлені ним раніше. Завдяки налагодженим зв'язкам зі співробітниками московських архивів та бібліотек, власниками книгарень і видавництв, історик мав змогу отримувати копії архівних документів і книжки, потрібні йому для наукової праці.
        У квітні 1894 p., за рік до офіційного закінчення відрядження, дослідник залишив Самарканд і виїхав спочатку в Україну, а потім до Москви, де працював в архівах. Завдяки наполегливій праці Д.Яворницький завершив 2-й том "Истории запорожских козаков" (СПб., 1895). Коли друкувався цей том, то уже був майже готовий і 3-й том, який побачив світ у 1897 p.
        Тритомна монографія "История запорожских козаков" є головним науковим твором Д.Яворницького і вважається справжньою "енциклопедією", "літописом запорізького козацтва"⁷⁰. Книга ґрунтується на великій комплексній джерельній базі, структуру якої становлять різні типи історичних джерел: писемні, зображувальні, речові, усні. У свою чергу, кожен тип містить багато видів. За визначенням самого автора, ним були використані писемні (передусім літописи, хроніки, мемуари, актові документи), топографічні, археологічні, некропольні, церковні та фольклорні пам'ятки⁷¹.

Титул 1-го тому "Історії запорізьких козаків" Д.І.Яворницького (2-е видання; Москва).

Титул 2-го тому "Історії запорізьких козаків" Д.І.Яворницького (1-е видання; Санкт-Петербург).

Титул 3-го тому "Історії запорізьких козаків" Д.І.Яворницького (1-е видання; Санкт-Петербург).

        З історіографічної традиції Д.Яворницький залучив до свого дослідження твори українських і російських учених, античних, польських та німецьких авторів, географічно-етнографічну й тюркологічну літературу, статті із часописів, історико-статистичні видання, словники й інші довідники.

Д.І.Яворницький (світлина початку 1900-х років).

        Особливістю джерельної бази цього видання, як і інших праць Д.Яворницького, є використання не тільки офіційних зібрань архівів, бібліотек, музеїв, а й багатьох приватних колекцій та особових архівів нащадків запорізьких козаків і шанувальників української старовини, колекціонерів.
        Учений зазначив, що новизна його дослідження полягає в тому, що в ньому висвітлюється історія Запоріжжя від початку козаччини і до першої половини XVIII ст. Як підкреслив Дмитро Іванович, в історіографії того часу історія козаччини за цей період являла собою "terra incognita". Відома книга А.Скальковського висвітлювала історію лише останньої (Нової) Запорізької Січі (1734-1775).
        Передбачаючи зауваження з боку критиків, Д.Яворницький підкреслив, що він уникав узагальнень.
        У 1-му томі "Истории...", за визначенням самого автора, висвітлюється "внутрішній побут запорозької общини"⁷². Цей том насичений інформацією про кордони, гідрографію, топографію, клімат, рослинний та тваринний світ запорізького краю. Особливу увагу історик приділив устрою та функціонуванню Запорізького війська, його складу, чисельності, військовому поділу й адміністративно-судовій владі. Значний інтерес викликають розділи книги, де висвітлюється побут запорожців, їх заняття господарством, торгівлею, ремеслами. У книзі характеризуються церковний устрій і освіта на Січі. Також розглянуто зовнішні стосунки запорожців із християнськими та мусульманськими сусідами. Природно, значну увагу вчений зосередив на характеристиці збройних сил і бойових здібностей запорізьких козаків.

І.Ю.Рєпін Козак (1888).

І.Ю.Рєпін Козак (1888).

        У 2-му томі "Истории...", що охоплює період 1471-1688 pp., знайшли відображення питання походження запорізького козацтва, його участь у боротьбі за національну і релігійну незалежність України проти Польщі, Криму і Туреччини, участь запорожців у народних повстаннях проти Польщі, Визвольна війна українського народу середини XVII ст. під проводом Б.Хмельницького.
        3-ій том "Истории..." охоплює 1688-1734 pp. і торкається складного й драматичного періоду в історії Запоріжжя - участі запорожців у російсько-турецькій та російсько-шведській війнах. Тут висвітлюються події, що відбувалися в Олешківській, Чортомлицькій та Кам'янській січах.
        На думку Д.Яворницького, виникнення запорізького козацтва було обумовлено внутрішніми причинами, передусім соціально-економічними, військовими, етнографічними. Він вважав запорожців автохтонним українським населенням, "истинными сынами Малороссии", "плоть от плоти и кость от костей ее".
        Історик зазначав, що сама природа ("історична підготовка") українського народу висунула на порядок денний таку форму суспільного життя, як козацька громада. Він підкреслив, що українська (за тодішньою термінологією - малоросійська чи південноросійська) народність, яка була вихована на вічовому ладі, самосуді та самоврядуванні, природно, намагалася "воскресити" у своїй пам'яті давнішні ідеали, що колись існували у Південній Русі⁷³.

І.Ю.Рєпін Гайдамака (1889).

        Українське козацтво, перші документальні згадки про яке вчений датує уставною грамотою 1499 р. великого князя литовського Олександра І, Д.Яворницький розподіляє на городове (реєстрове) й низове (запорізьке). Цей розподіл він пов'язує з введенням у 1568 р. польським королем Стефаном Баторієм козацького реєстру. Проте дослідник підкреслив, що запорожці ніколи не відокремлювали себе від українців і, твердо стоячи за свої військові вільності, вони разом з тим стояли за цілісність України⁷⁴, що підтверджується їхньою участю в народних рухах, зокрема гайдамацькому.

І.Ю.Рєпін Запорожці пишуть листа турецькому султанові (1878-1891; фрагмент картини).

І.Ю.Рєпін Запорожці пишуть листа турецькому султанові (1878-1891; фрагмент картини).

        За Д.Яворницьким, запорізьке козацтво являло собою громаду, устрій якої базувався на народоправстві, яке було більш широким, ніж народоправство в Афінах і Спарті, Пскові чи Новгороді⁷⁵. Ідеалізуючи Запоріжжя, учений твердив, що тут панував "повний ідеал рівності", якого ще не знала історія, і де враховувалися лише особисті риси людини, наприклад, хоробрість, досвід, розум, винахідливість. Тому, робить висновок дослідник, будь-яка особистість, якою б важливо вона не була, "губилася" в запорізькій громаді, де усі справи вирішувалися спільно⁷⁶. Запорізький козак, в уявленні Д.Яворницького, це насамперед - воїн і лицар, який інтереси товариства ставить вище особистих. Запорожець - це вірний і відданий товариш, тому на Запоріжжі такого широкого розвитку здобув інститут побратимства. Зазначимо, що запорізьких побратимів Дмитро Іванович порівнював із киргизькими досами Середньої Азії⁷⁷. Відмінною рисою запорізького характеру учений вважав глибоку релігійність козаків. Проте ці поборники предківської віри й оборонці православної церкви, якими були запорожці, сприймали віру на рівні почуття, не вдаючись у тонкощі богословського вчення⁷⁸.

І.Ю.Рєпін Козаки на Чорному морі (1907-1908).

І.Ю.Рєпін Чорноморська вольниця (1908; колекція Монсон, Стокгольм).

        Запорізьке козацтво існувало за законами звичаєвого права, в основу якого були покладені "стародавні військові звичаї, словесне право і здоровий глузд"⁷⁹ і Д.Яворницький уважав, що Запоріжжя досягло свого повного розвитку в XVI і XVII ст. Але з початку XVIII ст. спостерігається процес втрати відмінних рис оригінального самобутнього життя запорожців. Із другої половини XVIII ст. почалося обмеження з боку уряду Російської імперії, передусім це торкалося прав вибору військової старшини. Тоді ж розпочалося й соціально-економічне розшарування запорізької громади. Наприкінці свого історичного існування, наголошує Д.Яворницький, життя січового товариства мало чим відрізнялося від життя українських (городових) козаків⁸⁰.
        Причину скасування Запорізької Січі у 1775 р. Д.Яворницький вбачав у тому, що царський уряд Російської імперії не міг "допустити, поряд із собою, існування такого явища, як запорозька община" з її незалежністю й демократичним устроєм, що приваблювали широкі маси пригнобленого закріпаченого населення імперії⁸¹. Поки Запорізьке військо було потрібним для охорони зовнішніх кордонів на півдні імперії й для боротьби з Туреччиною та Кримським ханством, доти царський уряд мирився з існуванням Запоріжжя, поступово обмежуючи права останнього.

І.Ю.Рєпін Запорожці пишуть листа турецькому султанові (1878-1891; фрагмент картини).

І.Ю.Рєпін Запорожці пишуть листа турецькому султанові (1878-1891; фрагмент картини).

        Значну увагу Д.Яворницький приділив висвітленню стосунків Запоріжжя і взагалі України доби козаччини з Польщею та Росією. Учений наголосив на відмінностях історичної долі, культури, мови, суспільного ладу, частково обрядності між українцями і росіянами. Він уважав, що за "зовнішнім прийомом" та "внутрішнім баченням" українці були більш схожі з поляками ніж із росіянами. Цим вчений пояснював і ту ворожнечу, що виявили запорожці до росіян у тривожні часи Московської держави"⁸².
        За часів Б.Хмельницького пануючий клас України тягнув до Польщі, тоді як посполиті та козацька чернь - до Москви. Коли Б.Хмельницький упевнився, що Україні самій "не утримати своєї незалежності", він вирішив "віддатися у протекцію" могутнішому правителеві й зупинив свій вибір на російському цареві - східному православному монархові⁸³. Проте в Україні, у тому числі й на Запоріжжі, виникла "могутня партія", яка не бажала йти у підданство до московського царя. Зокрема І.Сірко зі своїми козаками не присягав на Переяславській раді 1654 р. і пішов на Запоріжжя⁸⁴. Запорожці, наголошував Д.Яворницький, бажали бачити в російському цареві лише "верховного покровителя", а не "самовладного володаря"⁸⁵.

Невідомий художник Богдан Хмельницький (Олія; XVIII ст.; за гравюрою В.Гондіуса).

Невідомий художник Павло Тетеря (Олія; XVIII ст.; Державний історичний музей України, Київ).

Невідомий художник Іван Мазепа (Олія; XVIII ст.; замок Грапсхольм, Швеція).

        У монографії здобула висвітлення діяльність видатних українських діячів, зокрема Б.Хмельницького, І.Сірка, С.Палія, К.Гордієнка, І.Мазепи, П.Орлика та ін. Кошовий отаман Іван Сірко, в оцінці Д.Яворницького, це - великий полководець, найголовніший запорізький діяч XVII ст., типова особистість славетного запорізького козацтва⁸⁶. Справжній український (а не тільки запорізький) патріот, І.Сірко разом з тим, як відзначив Д.Яворницький, боровся за повну незалежність Запоріжжя не тільки від Москви, а й від гетьманської влади⁸⁷.

І.Ю.Рєпін Запорожці пишуть листа турецькому султанові (1878-1891; фрагмент картини).

І.Ю.Рєпін Запорожці пишуть листа турецькому султанові (1878-1891; фрагмент картини).

        Характеризуючи гетьмана Павла Тетерю, Дмитро Іванович підкреслював, що це була впевнена у своїй політичній свідомості людина, котра боролася за незалежність України, але його орієнтація на польського католицького короля відвернула від нього запорізьких козаків та населення українських міст⁸⁸. Неоднозначну оцінку в монографії одержав гетьман Іван Мазепа - "натура досить складна й тому труднодоступна для розуміння"⁸⁹. У його характері, зазначив Д.Яворницький, поєднувалися риси приватної людини й риси українського суспільно-громадського діяча, який бажав бачити свою Батьківщину незалежною у політичному відношенні⁹⁰.
        У своїй фундаментальній монографії Дмитро Іванович переконливо обґрунтував прогресивну роль запорізького козацтва в історії українського народу та міжнародне значення героїчної боротьби козацтва проти мусульманської турецько-татарської навали, що загрожувала усьому слов'янському світові⁹¹. Запорожці, підкреслив учений, у своїх руках тримали "нити" майже усіх політичних подій XVI, XVII і навіть початку XVIII ст. на теренах усієї Південно-Західної Русі"⁹². "Запоріжжя завжди мало велике значення в житті українського народу, — відзначив Д.Яворницький. Воно уособлювало заповітні прагнення українців до свободи, було скарбницею політичних і суспільних ідеалів народу, його живим протестом проти насильства та рабства"⁹³.

І.Ю.Рєпін Запорожці пишуть листа турецькому султанові (варіант 1889-1896 рр.; Харківський художній музей).

        Розпочинаючи працю над "Историею...", Д.Яворницький планував видати і 4-й том, над яким уже працював у 1896 p., і в якому мав висвітлити історію останньої Нової Січі (1734-1775 pp.). Однак цей том так і не був написаний. Дослідники творчості вченого вважають, що причиною цього стала негативна критика творів Дмитра Івановича з боку О.Лазаревського, І.Житецького, В.Ястребова та інших рецензентів, а також те, що основне джерело - архів Коша Нової Січі - зберігався в Одесі у приватному зібранні О.Скальковського, і можливості попрацювати у цьому архіві у Д.Яворницького не було.
        Замість 4-го тому історик підготував друге видання 1-го тому "Истории..." (М., 1900), у передмові до якого йшлося про намір видати і 4-й том. У 2-му виданні автор виправив деякі помилки і доповнив текст новими даними на підставі джерел, виявлених ним в архівах, а також здобутих під час відрядження в Туркестан⁹⁴.


дним з результатів напруженої дослідницької праці Д.Яворницького в Середній Азії також стала книга "Иван Дмитриевич Сирко, славный кошевой атаман Войска запорожских низовых козаков" (СПб., 1894). Автор досить вдало висвітлив характер І.Сірка. Для Д.Яворницького Іван Сірко був втіленням запорізького ідеалу за весь час існування Січі.

І.Ю.Рєпін Тарас Бульба (1900-ті рр.; поштова листівка).

        Взагалі біографія І.Сірка давно цікавила історика. Починаючи з 1882 p., він майже кожного року приїздив на місце колишньої Чортомлицької Січі, "до Сірка"⁹⁵, спілкувався з "чудовими дідами" у Капулівці, Покровському та інших історичних селах, "виуджував" у них усе те, що вони "чули про грізного Сірка"⁹⁶, влаштовував пом'янки на могилі славетного отамана. Землю із його могили Д.Яворницький зберігав у себе як "саму найдорогшу для нього святиню"⁹⁷.

І.Ю.Рєпін Отаман Іван Сірко (фрагмент картини "Запорожці...").

        Монографія про І.Сірка ґрунтується, головним чином, на актових документах, почерпнутих дослідником із серійного видання "Акты Юго-Западной России", а також на даних наративних джерел, переважно на українських літописах і польських мемуарах. Д.Яворницький показав кошового отамана як визначного полководця, політика і дипломата, "колосальну особистість серед усіх низових козаків в усі часи історичного існування Запорожжя", що відіграла видатну роль обороні південних кордонів України й у боротьбі проти турецько-татарської навали і польського панування.

Могила І.Сірка (з гравюри ХІХ ст.).

        Образ І.Сірка не полишав історика і пізніше. У квітні 1899 p., у листі до М.Комарова, Д.Яворницький писав: "Я ще попробую себе і на історичній хроніці доби кошового Сірка"⁹⁸.
        Багато зусиль доклав Дмитро Іванович до збереження могили І.Сірка як історичної пам'ятки. Він залучив до цієї справи місцевих селян, тих же "чудових дідів"⁹⁹, що жили в історичному селі Капулівці, й від яких Д.Яворницький записав перекази про славетного отамана.
        Високий літературний рівень цієї книги відзначив О.Стороженко, який, зокрема підкреслив, що вона читається з великим інтересом, особливо ті місця, яких ідеться про видатні події січового життя¹⁰⁰.
        Останнім часом наука збагатилася новими даними з біографії Івана Сірка, зокрема стосовно його соціального походження та місця народження, участі отамана у тих чи інших подіях тощо¹⁰¹. Однак книга Д.Яворницького, завдяки насиченості фактичним матеріалом, образності мови та емоційності викладення, зацікавить і сучасного читача.