овий етап у науковій і культурно-громадській діяльності Д.Яворницького розпочався після скасування в Росії царизму в лютому 1917 p. Цей період відзначався бурхливим національним та політичним життям в Україні, коли відбувалася українізація середньої й вищої освіти. Піднесення національної самосвідомості широкі верстви українського суспільства.
        У бурхливому 1917 p. Д.Яворницький брав участь у діяльності відродженої катеринославської "Просвіти" (1916 р. була заборонена), виступав із численними лекціями в "Просвіті", у товаристві "Січ", на різних освітніх курсах.

Мітинг в Катеринославі під час революційних подій (квітень 1917 р.).

        У той час Д.Яворницький доклав багато зусиль щодо охорони пам'яток старовини у краї. Він розробив програму охоронних заходів на Катеринославщині, очолив губернський комітет охорони пам'яток старовини та мистецтва. Під час громадянської війни постійно охороняв музей і його колекції від пограбування, навіть домігся "охоронної грамоти" від батька Н.Махна. Проте не вдалося уникнути грабіжницького нападу на будинок ученого. "Меня подвергли мучительной пытке, - свідчив Д. Яворницький, - допрашивая, где у меня скрыты сокровища"¹²³. Прагнення зберегти музейні колекції змусило Дмитра Івановича у квітні 1919 р. відмовитися від пропозиції переїхати до Києва і працювати в Академії наук.

Д.І.Яворницький на сходах Катеринославського історичного музею (1920-ті рр.; світлина з приватного архіву І.М.Шаповала).

        Д.Яворницький вельми прислужився становленню та українізації вищої освіти на Катеринославщині. Він став одним із перших професорів Катеринославського університету - у 1918 р. його було обрано професором кафедри історії України, де він читав курс історії місцевого краю. Цей курс був розрахований на студентів 1-го і 2-го курсів. На 1-му курсі вивчалася історія краю у давні часи, а на 2-му - історія краю періоду козаччини¹²⁴. Це був перший курс з історії місцевої краю, що читався у вищій школі того часу. Жодних підручників не було. Toму Д.Яворницький розробив цей курс самостійно і звернув особливу увагу студента на те, щоб вони обов'язково конспектували за ним лекції, які він читав українською мовою. Але не всі студенти знали українську мову, і тому Дмитро Іванович заспокоїв їх, наголосивши, що буде викладати якомога простіше й іспити буде приймати як українською, так і російською мовами, бо у такій справі, зазначив вчений, він "ніколи не держався вузького погляду, і те, що гарне своє, і те, що хороше чуже, однаково схиляло мене до себе"¹²⁵.
        Він також викладав у вищому педагогічному інституті, гірничому інституті, першій реальній школі.
        Д.Яворницький включився і в процес українізації церкви на Катеринославщині. Він був прихильником впровадження служби Божої рідною мовою. У його творчому доробку - переклади українською мовою Літургії, Книги Псалмів, церковного твору святого Андрія архієпископа Крітського "Великого покаянного канону"¹²⁶. Із цими перекладами Д.Яворницького були обізнані широкі кола його знайомих, колег, у тому числі священики В.Котляревський, А.Пальчевський, М.Клеоповський, К.Шарай та ін.
        1918 p. Д.Яворницький здійснив ще одну спробу здобути докторат. Цього разу - у Харківському університеті (попередня спроба була 1916 р. у Новоросійському університеті). Проте знову не пощастило. Як повідомляв професор М.Сумцов, у той час "відношення професури до українського вороже занадто". М.Сумцов радив другові "перетерпіть на якийсь короткий час"¹²⁷.

Д.І.Яворницький з дружиною вдома (початок 1930-х рр.; світлина з приватного архіву І.М.Шаповала).

        Того ж, 1918 p., відбулася значна подія в особистому житті Дмитра Івановича. Він одружився з учителькою Серафимою Дмитрівною Буряковою (1879-1943), яка стала йому відданим другом до кінця життя.


1920-ті pp. Д.Яворницький активно співпрацював із багатьма періодичними виданнями: "Споживач", "Кооперативне життя", "Червоний шлях", "Молодая кузница", "Зоря", "Нові шляхи", "Життя й революція", "Етнографічний вісник", де було вміщено його історичні та фольклорно-етнографічні розвідки, статті, привячені творчості Т.Шевченка, музейній справі, спогади про зустріч із видатним письменником Л.Толстим. Учений написав нарис (у формі тез) "М.Костомаров", готував до публікації документи, що висвітлювали діяльність мислителя, політичного діяча і письменника О.Герцена.

Д.І.Яворницький в Дніпропетровському історичному музеї (1920-ті рр.).

        Визначною подією у творчому житті Д.Яворницького було видання "Словника української мови" (Катеринослав, 1920) - результат майже 40-річної невтомної праці ученого. На жаль, вийшов тільки 1-й том. Наступні два залишилися невидані. Роботу над Словником дослідник продовжував до кінця життя. Він залучив до цієї справи широкий загал фахівців і аматорів. 1928 p. Дмитро Іванович звернувся окремою листівкою до громадськості з проханням збирати й надсилати йому все, що "стосується до людської словотворчості" й потрібно "для складання українського словника справжньою народною мовою". Дмитро Іванович працював над Словником навіть у найтрагічніший період життя, коли у 1933 p. був вигнаний із музею. За власним висловом Д.Яворницького, Словник став "альфою й омегою" його життя. Цей Словник (разом із музеєм ім.О.Поля) Дмитро Іванович вважав "найкоштовнішим своїм скарбом".
        З ім'ям Д.Яворницького пов'язане й становлення архівної справи на Придніпров'ї в 1920-ті pp. Йому належить ініціатива розробки заходів щодо охорони Архівів у краї. У березні 1922 p. він очолив Катеринославське губернське архівне Правління¹²⁸. На цій посаді Дмитро Іванович працював до серпня 1924 p. і знову виявив себе подвижником, доклав значних зусиль до розшуку, збирання та врятування архівних матеріалів. Уже немолода, обтяжена хворобами людина, Д.І.Яворницький весь час їздив по губернії, шукаючи документи, на власні кошти привозив численні архівні стоси; обладнував (знову ж на власні кошти) архівне приміщення, щоб зберегти для науки неоціненні джерела. У червні 1924 р. він звітував керівникові архівної служби України академікові Д.Багалію: "Ми стільки натягали до себе архівного матеріалу, що через нього и пролізти в помешкання ледве-ледве можна"¹²⁹.
        У 1920-ті pp. Д.Яворницький брав активну участь в академічному науковому житті України. У 1925-1930 pp. він завідував науково-дослідною кафедрою українознавства, що працювала при Катеринославському (з 1926 p. - Дніпропетровському) історичному музеї й підпорядковувалася безпосередньо ВУАН¹³⁰. Колегами Дмитра Івановича по цій кафедрі були професори М.Злотніков, П.Єфремов, В.Пархоменко, молоді учені А.Новак, І.Степанів. При кафедрі діяла аспірантура. Аспіранти К.Гуслистий, П.Матвієвський, П.Козар, Т.Гавриленко, Т.Скубицькпй провадили дослідження в галузі історії, археології, етнографії, фольклору. Кафедра співпрацювала з Катеринославським науковим товариством, почесним головою якого було обрано Д.Яворницького. Дослідницька діяльність Дмитра Івановичів була спрямована на збирання й археографічне опрацювання лексичного та фольклорного матеріалу, написання курсу історії місцевого краю (з доісторичних часів до кінця XV ст.), па проведення археологічних розкопок. Учений працював також над темою: "Колонізація колишніх північних окраїн Вольностей запорозького козацтва". У червні 1925 р. Президія ВУАН відзначила діяльність керівника кафедри Д.Яворницького у царині української історії, археології та етнографії, й особливо у складанні "Словника української мови".
        Аналізуючи діяльність ученого на посаді керівника науково-дослідної кафедри, можна погодитися з думкою Г.Мернікова у тому, що було б перебільшенням вважати Д.Яворницького фундатором власної наукової школи. Це підтверджують і його аспіранти. Один із них - П.Матвієвський зазначив, що "про "учнів" Дмитра Івановича дуже важко казати. У повному розумінні слова він не мав учнів, тобто осіб, які під його керівництвом (справжнім) і за його завданням виконували б будь-яке дослідження. Він дивився на "учнів" спрощено, вважав, що нема чого будь-кому ще займатися тим, чим займався він, тому що він вже все зробив, сказав і надрукував"¹³¹. Одночасно не можна не погодитися і з думкою Г.Швидько та О.Удода про вплив Д.Яворницького на наукову творчість відомого українського історика й етнографа К.Гуслистого, котрий вважав Дмитра Івановича своїм учителем¹³².

Д.І.Яворницький серед співробітників Харківського літературного інституту ім.Т.Г.Шевченка (початок 1930-х рр.; світлина з приватного архіву І.М.Шаповала).

        Безумовно, великим був авторитет і вплив маститого ученого. За науковими консультаціями та порадами до нього зверталися дослідники з різних регіонів України й Росії, представники української еміграції з Праги та Варшави, польські, німецькі, чеські, англійські вчені (Д.Гьотце - директор Штайнцбурзького музею Рьомгільді; М.Міннз - професор Кембриджського університету; Л.Нідерле - академік, видатний чеський учений-славіст; Ф.Поспішил - завідуючий етнографічного відділу Моравського краєзнавчого музею у Брно та ін.). Ім'я неперевершеного знавця історії запорізького козацтва було добре відоме широкому громадському загалові. Навіть із далекого американського Пітсбурга зверталися до Дмитра Івановича шанувальники його творчості (Карлаш, М.Мілоєвич)¹³³.
        У той час розвідки ученого з'являються у наукових ювілейних збірниках, зокрема на пошану академіків М.Грушевського (1926) та Д.Багалія (1928)¹³⁴. 1924 p. Д.Яворницький був запрошений М.Грушевським до співпраці у Комісії УАН з дослідження Запоріжжя і Степової України¹³⁵. Того ж року за вагомий внесок у розвиток вітчизняної науки Дмитро Іванович був обраний членом-кореспондентом ВУАН.
        1925 p. громадськість відсвяткувала 70-річчя від дня народження "Нестора" Запорізької Січі. Ця дата не залишилася поза увагою й української наукової еміграції у Празі, де перебували давні колеги Д.Яворницького, зокрема Василь Біднов та Дмитро Дорошенко, які, так само, як і 1913 р. (під час святкування 30-річного ювілею вченого), виступили з доповідями на урочистому засіданні Історико-філологічного товариства у Празі¹³⁶.


ажливою подією в житті Д.Яворницького наприкінці 1920-х pp. була комплексна науково-дослідна археологічна експедиція на Дніпробуді, яку він очолював протягом 1927-1932 pp.¹³⁷ Значних зусиль Дмитро Іванович доклав щодо формування колективу експедиції, до якого залучив уже відомих дослідників і початківців. У її складі працювали археологи, етнографи, фотографи, креслярі: А.Добровольський, М.Міллер, О.Федоровський, В.Грінченко, П.Смолічев, М.Рудинський, Ф.Кіранов, Г.Авраменко, В.Соляник, І.Северин, П.Козар, О.Тахтай, Е.Федорович, Т.Тесля, В.Білецька та ін. Результати цієї експедиції певною мірою здобули висвітлення на сторінках наукового "Збірника" Дніпропетровського історично-археологічного музею, що вийшов у 1929 р. за редакцією Д.Яворницького.
        Внаслідок широкомасштабних досліджень на Дніпробуді наука збагатилася практичним досвідом і теоретичними узагальненнями. До наукового обігу було введено безліч історичних пам'яток. Як зазначила відомий археолог, професор І.Ковальова, здобуті пам'ятки "вперше дали змогу реконструювати стародавню історію Наддніпрянщини".
        Відчуваючи ступінь відповідальності вчених щодо місії цієї експедиції, Дмитро Іванович відзначив, що "нам ніхто не простить, якщо ми не зуміємо глибоко дослідити узбережжя та острови Дніпра, що їх тепер затопить вода".

А.П.Дерев'янко Поріг "Будило" (1999; з циклу "Дніпрові пороги").

А.П.Дерев'янко Поріг "Буців камінь" (1999; з циклу "Дніпрові пороги").

        Води Дніпра мали поглинути й пороги - невід'ємну частину й унікальну окрасу ландшафту Придніпров'я. Існувало 9 великих порогів, що тяглися від Старого Кодака до слободи Ляхівки: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситецький, Вовніговський, Будильський, Лишній і Вільний. Коли стало відомо, що дніпрові пороги внаслідок пуску Дніпровської ГРЕС будуть затоплені, тоді посилився потік відвідувачів сюди, щоб побачити на останнє, "як водяні хвилі Дніпра-Славути співають по гранітних порогах". А кращого гіда, ніж Д.Яворницький, неможливо було й уявити. Багатьох вабила подорож із "енциклопедистом козаччини", його захоплююча розповідь про пороги, історичні події, що відбувалися тут. Свого часу Євген Чикаленко, переповнений враженнями ви подорожі з Дмитром Івановичем, відзначив, що "пройтись з Яворницьким дніпровими порогами се ж пережити всю минувшину, уявити у всіх дрібницях запорізьке життя"¹³⁸. Збирався до Д.Яворницького на дніпрові пороги і видатний український історик Михайло Грушевський. На жаль, ця подорож не здійснилася¹³⁹.

А.П.Дерев'янко Поріг "Вовче горло" (1999; з циклу "Дніпрові пороги").

А.П.Дерев'янко Поріг "Звонецький" (1999; з циклу "Дніпрові пороги").

        Історія склалася так, що Д.Яворницькому довелося "протягом всього життя і всієї праці зібрати і списати всю спадщину Запоріжжя", і ми можемо лише здогадуватися, що відчував літній академік, коли води Славутича поглинули дніпрові пороги, узбережжя й острови, де відбувалися доленосні події української історії, де вирувала люба його серцю запорізька вольниця. Проте, попри все, залишилася непорушна народна пам'ять про дніпрові пороги. У збереженні цієї пам’яті велику роль відіграв саме Д.Яворницький і, зокрема, його історично-географічна книга "Дніпрові пороги" (Харків, 1928), що містить численні, тепер уже унікальні, фотографії дніпрових порогів.
        Логічним підсумком багаторічної напруженої науково-дослідної праці Д.Яворницького стало обрання його у 1929 р. дійсним членом ВУАН. Така висока оцінка його діяльності надала вченому творчої енергії. Не дивлячись на похилий вік, Дмитро Іванович мріяв про здійснення нових планів. Як і завжди, він багато працював. Не випадково давній однодумець академіка Антон Синявський порівнював Д.Яворницького із запорізьким дубом, що "велетенськи стоїть на сторожі наукової справи і під його вітками знаходять захист молоді робітники"¹⁴⁰.


роте вже насувалися страшні сталінські часи, набирали обертів масові чистки від "неблагонадійної" інтелігенції, тотальне стеження, викриття "шкідників", доноси, фабрикувалися справи і проводилися гучні процеси.

Д.І.Яворницький в Дніпропетровському історичному музеї (кінець 1930-х рр.; світлина з приватного архіву І.М.Шаповала).

        Хоча Д.Яворницький і не брав участі у політичному житті, однак він перебував на обліку в ДПУ як соціально небезпечний елемент. Уже в першій половині l920-x pp. за ним було встановлено таємний нагляд. В архівах було виявлено донос на Д.Яворницького, в якому йшлося про те, що історик передрікав всенародне повстання проти радянської влади¹⁴¹. Знаходячись під "прискіпливим оком" системи, Дмитро Іванович не боявся підтримувати, заступатися, прохати, влаштовували на роботу до музею, залучати в експедиції тих, хто зазнав утисків із боку влади. Наприкінці 1920-х pp. розпочалися перевірка музеїв робітничо-селянськими інспекціями, скорочення штатів, звільнення співробітників старої школи, реорганізація музейної структури. У музейному співтоваристві України того часу було відомо, що у Д.Яворницького в музеї можна знайти притулок і займатися улюбленою працею. Збереження творчого потенціалу музейної справи в Україні під час утисків із боку тоталітарної системи є великою заслугою Дмитра Івановича.
        До суду над членами сфальсифікованих ДПУ "Спілки визволення України" і (СВУ) та "Українського національного центру" було притягнуто багато тих, із ким Д.Яворницький приятелював і співпрацював. І хоча самого академіка у 1930-ті pp. не заарештували, його активно таврували на різних зборах та у пресі. У червні 1932 р. заступник директора музею Я.Ходак звинуватив Дмитра Івановича у реакційності, ігноруванні марксистсько-ленінської методології, усуненні з музею співробітників-комуністів. А на бюро міськкому КПУ (05.08.1933) учений був обвинувачений у буржуазному націоналізмі, підтримці членів СВУ, у наданні можливостей працювати в музеї різним "петлюрівцям" тощо. Не забули нагадати йому про його активну громадську діяльність у дожовтневий період. У постанові бюро "Про стан крайового музею" відзначалося, що "музей під керівництвом українського націоналіста академіка Яворницького разом з усім штатом класове ворожих елементів, які скупчилися в музеї, являє собою впродовж тривалого часу, аж до сьогоднішнього дня, один з організаційних центрів націоналістичної контрреволюційної роботи на Україні".
        В унісон з офіційною владою таврувала Д.Яворницького і місцева преса. 27 серпня 1933 р. у газеті "Зоря" з'явилася стаття А.Горба "Кубло націоналістичної контрреволюційної пропаганди", в якій працівники музею на чолі з директором обвинувачувалися в "антирадянських націоналістичних діях", у пропагуванні історичного минулого і своєрідності культури запорожців, що, на думку автора статті, було потрібним "націоналістичній контрреволюції"¹⁴².

Д.І.Яворницький повертається з Дніпропетровського історичного музею додому (1920-1930-ті рр.; світлина з приватного архіву І.М.Шаповала).

        Після такого нищівного обвинувачення, за наказом міністра освіти УРСР В.Затонського від 31 серпня 1933 p., Д.Яворницького було звільнено з посади директора музею. Під час обшуку 23 вересня у нього були забрані особисті речі. До моральних страждань додалися ще й фізичні. Не можна без болю читати листа Д.Яворницького до його приятеля О.Коваленка: "Так, друже мій Олекса Васильовичу, мене зовсім вичистили з музею... Настрій у мене надзвичайно тяжкий. Боюсь сам за себе"¹⁴³.

І.Ю.Рєпін Гопак (1930; приватне зібрання, Стокгольм).

        Не витримавши такої несправедливості, вчений тяжко захворів, майже в півроку. Його вороги написали ще й до Києва, щоб із Д.Яворницького зняли звання академіка, але, за словами самого Дмитра Івановича, "там їм сказали - це вже зась". Із академіків його "не скинули", але чотири місяці не виплачували академічної пенсії. Ті часи були дуже тяжкі для вченого та його родини. Щоб не вмерти з голоду, доводилося продавати різні речі і з того й жити.
        Намір розправитися з Д.Яворницьким влада не полишила. 1937 р. була сфабрикована чергова справа так званого "Українського націоналістичної контрреволюційного підпілля" на чолі з головою РНК П.Любченком. Лідером цієї організації у Дніпропетровську був "визнаний" завідуючий обласним відділом народної освіти С.Крупко. Не забули і про Д.Яворницького, котрого також "зарахували" до верхівки цього "підпілля" й відвели роль "натхненника", який здійснював зв'язок із закордоном, ще починаючи з 1920-х pp. (спочатку через художника І.Рєпіна, а по смерті останнього - через його дочку В.Рєпіну). Заарештовані по цій справі були примушені слідством давати свідчення проти Д.Яворницького. Проте самого вченого (літню й хвору людину) не заарештували¹⁴⁴.


еякий час після вигнання з музею і через тривалу хворобу Д.Яворницький працював в основному над "Словником української мови" та обробкою фольклорних матеріалів. Він досить скептично ставився щодо видання його творів у цей період і вважав, що "мабуть, наші великі археологічні здобутки нескоро побачу світ". Як академік, він кожного року звітував перед Академією, складав плани творчих досліджень, їздив на чергові академічні сесії.

І.Ю.Рєпін Сини Тараса Бульби їдуть на Січ (1902).

        В останні роки свого життя Д.Яворницький працював над темою "Послідовна зміна народів у південній частині України", готував до друку збірку народних пісень, написав історію міста Катеринослава (уперше ця книга побачила світ 1989 р.), спогади про М.Костомарова, І.Рєпіна, Л.Толстого, В.Тарновського. 1939 р. Д.Яворницький був обраний до складу ювілейної Шевченківської комісії, що була створена з нагоди 125-ої річниці від дня народження кобзаря. До цього ювілею вчений підготував статті "Шевченко і Рєпін" та "І.Ю.Рєпін про Т.Г.Шевченка". Дмитро Іванович залишався вірним своєму правилу - працювати, "не чекаючи нізвідки і ні від кого ні нагороди, ні похвали", працювати доти, "поки служать тобі руки і поки б'ється живе серце в твоїх грудях", працювати "на користь народу і на благо Батьківщини, дорогої тобі"¹⁴⁵.
        І в останні роки свого життя Дмитро Іванович вів жваве листування з колегами, старими друзями. До нього зверталися за порадою, творчою консультацією, редакції часописів прохали написати статтю чи спогади про стосунки з відомими діячами. Багато людей відвідали того часу затишну гостинну оселю "запорізького батька". Вірним другом і помічницею Дмитра Івановича до останнього залишалася його дружина Серафима Дмитрівна.

Д.І.Яворницький в останні роки життя (світлина з приватного архіву І.М.Шаповала).

        Напружене і насичене подіями життя академіка Д.Яворницького перервалося о п'ятій годині ранку 5 серпня 1940 р. Як розповідала дружина ученого, Дмитро Іванович "випив чашу страждань до останньої краплі. Мучився, кричав, стогнав". Ховали Д.Яворницького 6 серпня 1940 р. о 8-й годині вечора на новому кладовищі у степу. Був оркестр тієї музики, яку завжди слухав історик у парку Т.Шевченка. Говорили промови. С.Яворницька запам'ятала промову, яку українською мовою чудово сказав артист України А.Хорошун.

Указ Президії Верховної Ради УРСР "Про увічнення пам'яті академіка Д.І.Яворницького" (11.10.1940 р.).

        Указом Президії Верховної Ради УРСР "Про увічнення пам'яті академіка Д.І.Яворницького" від 11 жовтня 1940 p. його ім'я було надане Дніпропетровському історичному музеєві. Увічнюючи пам'ять видатного ученого, Дніпропетровський виконком облради депутатів трудящих 18 липня 1946 р. прийняв рішення про відкриття філіалу історичного музею в будинку академіка Д.Яворницького (м.Дніпропетровськ, площа Шевченка, 5). Проте лише 18 липня 1964 p. було відкрито меморіальний будинок-музей і встановлено меморіальну дошку. Однак після короткочасної "відлиги" 1960-х pp. почався новий наступ тоталітаризму і цей музей було закрито на "реставраційні роботи". Знову його було відкрито 3 листопада 1988 р.

В.Наконечний, В.Мірошниченко Пам'ятник Д.І.Яворницькому в Дніпропетровську (1995).

        Заповіт ученого поховати його біля стін створеного ним музею був виконаний лише 1961 p., коли було зроблено перепоховання. 8 листопада 1995 p., з нагоди 140-річчя від дня народження академіка у Дніпропетровську біля історичного музею його імені відбулося урочисте відкриття пам'ятника видатному вченому (скульптор - В.Наконечний, архітектор - В.Мірошниченко). Цей пам'ятник споруджений на народні кошти.