|
|
Глава VII. ЧАСИ ВОЄННОГО ЛИХОЛІТТЯ |
|
|
||
|
||
|
||
|
||
|
||
|
||
|
||
|
||
|
|
У 2001 р. виповнилось 60 років із дня нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз. Зросло вже декілька поколінь, які Велику Вітчизняну війну вважають віддаленим минулим. Зараз слова "війна торкнулася кожної сім'ї" молоддю вже не сприймаються з тією гостротою, що людьми, які пережили війну, і людьми перших повоєнних поколінь, але ми ще довго будемо відчувати, нехай не завжди усвідомлено, наслідки тієї самої руйнівної війни за всю історію людства. Війна середини вже минулого XX сторіччя вогняним смерчем прокотилася по теренах України. Дніпропетровцям, як і багатьом європейцям, випало зазнати бомбардування й артобстріли, брати участь в обороні міста, пережити страхіття окупаційного режиму, гіркоту втрат і радість звільнення. Незважаючи на підписання пакту Ріббентропа - Молотова про ненапад від 23 серпня 1939 р., підписання договору про дружбу і кордони з фашистською Німеччиною 28 вересня того ж року, Радянський Союз продовжував нарощувати свою воєнну міць, готуючись до війни. Промисловим центрам півдня країни приділялося в цьому значне місце. Дніпропетровська область на той період була однією з найбільш стратегічно важливих областей України у виробництві металу, необхідного для військового виробництва. У 1940 р. металургія Дніпропетровщини давала 3182 тис. тонн чавуну, 3007 тис. тонн сталі, 2210 тис. тонн прокату, що складало: по чавуну - 20%, по сталі - 16,5%, по прокату - 18,2% від загального обсягу виробництва СРСР. Для виконання прийнятих урядом рішень щодо підготовки до війни, керівники міста та області націлювали в свою чергу керівників підприємств на збільшення випуску продукції воєнного призначення, сприяли військовому відомству терміново доукомплектувати дислоковані на території області дивізії, створювати всілякі військові курси. Належна увага приділялась військово-патріотичній роботі з молоддю. Дніпропетровська область була територією, де компактно мешкали етнічні німці, що переселилися сюди ще у XVIII - на початку XIX ст., і значна кількість поляків. 15 вересня 1934 р., тобто через рік після приходу Гітлера до влади, ЦК КП(б)У прийняв постанову "Про роботу Молочанського райкому партії Дніпропетровської області". Дніпропетровському обкому партії пропонувалося вжити рішучих заходів щодо очищення Молочанського району133, в якому компактно мешкали етнічні німці, від "класово-сторонніх елементів", до яких були віднесені й особи, що підозрювалися в симпатії до Німеччини. А 28 квітня 1936 р. Раднарком СРСР ухвалив постанову "Про висилку з Української РСР і господарський устрій у Карагандинській області Казахської РСР 15 тисяч польських і німецьких господарств". Багато німців і поляків необгрунтоване звинувачено в співпраці з німецькою або польською розвідками, засуджено до страти або відправлено в ГУЛАГ. Підставою для арешту часто була тільки приналежність до тієї або іншої нації. Так, керівник НКВС м.Дніпродзержинська, де компактно проживало багато поляків, поставив собі за мету знищити всіх представників цього народу. Він так "старанно працював" у цьому напрямку, що у 1941 р. був сам відправлений етапом на 8 років у табори.  22 червня 1941 р. фашистські загарбники вторглися на територію Радянського Союзу. Війна, до якої готувалися, почалась .зненацька і була названа "віроломною". Офіційна військова доктрина Радянського Союзу була оборонною, але припускала вже в початковий період конфлікту перенесення бойових дій на територію ворога. Тому не передбачалося ні евакуювати промислові підприємства, ні будувати оборонні споруди навколо Дніпропетровська. З початком військових дій місто повинне було забезпечувати фронт усім необхідним. Керівництво міста і області було зосереджене в обласному комітеті компартії, якому підпорядковано всі радянські і партійні органи. За відсутністю 1-го секретаря обкому КП(б)У С.Б. Задіонченка, що знаходився в Москві, а згодом був призначений членом Військової Ради Південного фронту, всі заходи очолив другий секретар - К.С.Грушевий. Перед Радянським Союзом постала необхідність у найкоротші строки перебудувати всі галузі господарства на військовий лад, тобто не просто нарощувати озброєння, а цілком мілітаризувати всю економіку. Поставлене завдання відображалося в гаслі: "Все для фронту - все для перемоги". Керівним документом щодо перебудови економіки на військовий лад стала директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р., спрямована на підготовку прифронтових областей до опору ворогу. Директивою було зазначено "організувати всебічну допомогу діючій армії, забезпечити організоване проведення мобілізації запасу, забезпечити постачання армії всім необхідним, швидке просування транспортів із військами і військовими вантажами...".
Для допомоги військам Червоної армії сформовано загони народного ополчення. Знищувати німецьких парашутистів і диверсійні групи мали 40 сформованих в області винищувальних батальйонів, які, при наближенні ворога до міста, піднялися на його захист разом із частинами Червоної армії. Незважаючи на опір радянських військ, фашистам удалося просунутися далеко вглиб нашої території. З огляду на становище, що склалося, з ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У 18 і 19 липня надійшли директиви, що визначали Дніпропетровську область у числі інших, яким загрожувала фашистська окупація. Директиви також передбачали створення як на окупованих, так і на прифронтових територіях підпільних партійних організацій, партизанських загонів і диверсійних груп. У короткий час обком створив підпільні організації і партизанські загони, встановив явки для зв'язкових і т.п. Всіх українських німців, які ще залишилися в місті, звинувачено в допомозі фашистам і на підставі спеціальної постанови депортовано в східні райони СРСР. Для запобігання захопленню ворогом промислового устаткування, Державний комітет оборони (ДКО) у липні запропонував евакуювати промислові підприємства правобережжя Дніпропетровської області. При обкомі компартії була створена оперативна група з евакуації, яку очолив К.С.Грушевий. Одночасно було створено оперативні групи облвиконкому на чолі з його головою П.А.Найдьоновим, міськкому і міськвиконкому, райкомів і райвиконкомів. 6 серпня 1941 р. почалося відправлення в східні райони СРСР устаткування дніпропетровських заводів. У першу чергу відправлено ешелони з верстатами заводів ім. Г.І.Петровського та ім. В.І. Леніна. Підприємства, що зберегли виробничі потужності, збільшили випуск виробів військового призначення або були перепрофільовані для роботи в умовах воєнного часу. Завод ім. Леніна почав випускати труби на виготовлення боєприпасів, завод ім. Петровського збільшив виробництво прокату тощо. Першому бомбардуванню з повітря Дніпропетровськ було піддано 9 липня 1941 р. Наслідком нальоту стало виведення з ладу на 10 годин мосту. З цього дня заходи щодо евакуації і все життя міста проходили під нальотами ворожої авіації. 16 липня для захисту міста від повітряних нападів, полк ППО134, який не мав необхідного озброєння, одержав у своє підпорядкування 36 зенітних установок. Наявність зенітних дивізіонів позбавило можливості німецьку авіацію безкарно руйнувати мости і промислові об'єкти. Одночасно в Дніпропетровськ були направлені три винищувачі, але вони не мали техніків для обслуговування, пального і боєприпасів. На той момент поява в небі навіть беззбройних літаків вселяла громадянам міста деяку впевненість і надію. Навальне наближення лінії фронту до Дніпропетровська змушувало зупиняти фабрики і заводи, вивозити або знищувати устаткування, щоб запобігти захопленню їх ворогом. Відправка промислових підприємств на схід цілком закінчилася до середини серпня, тобто перед самим захопленням міста німецькими військами. У глибинні райони країни, крім вищевказаних підприємств, перебазувалися завод ім. К.Лібкнехта, Дніпропетровський завод гірничого устаткування, коксохімічний завод та інші підприємства міста й області. Усього було евакуйовано залізничним транспортом 99 тис. вагонів з устаткуванням і людьми. Для запобігання втратам на складах вантажів, які не було чим вивозити, секретар Дніпропетровського міськкому компартії М.Г.Манзюк і голова міськради М.О.Щолоков звернулися до обкому КП(б)У з пропозицією знизити ціни на продукти і промислові вироби. Пропозиція була прийнята і здійснена. Частина продуктів була також передана військовим. 14 серпня 1941 р. основна частина апарату обкому КП(б)У і облвиконкому була відправлена в м. Павлоград, де згодом був створений штаб дніпропетровської обласної підпільної організації на чолі з М.І.Сташковим. Через декілька днів фашистські війська ввійшли на околиці міста, і 19 серпня відбувся перший артилерійський обстріл Дніпропетровська. Для оборони з заходу і південного заходу силами дніпропетровців місто було оточене окопами, траншеями, дротовими загородженнями, протитанковими ровами та іншими оборонними спорудами. Дніпропетровський напрямок захищала головним чином Резервна (згодом 6) армія під командуванням генерал-лейтенанта Н.Є.Чібісова. Фронтом командував генерал армії І.В.Тюленєв. Ударними силами групи військ "Південь" під командуванням фельдмаршала Рундштедта 13 серпня гітлерівці захопили П'ятихатки , 15-го оволоділи Кривим Рогом, а 17-го вони вже були в Нікополі, Марганці, Апостолово. На дніпропетровському плацдармі радянські війська вели бої з танковими і моторизованими з'єднаннями 1-ої танкової групи ворога під командуванням генерала Клейста. Німецьке командування вирішило силами двох механізованих корпусів прорвати радянську оборону на дніпропетровському напрямку і вийти до міста.
Чекаючи удару німців з боку Дніпродзержинська, полковник Ю.Г.Пушкін вирішив розташувати свої сили уздовж прямування танкового клину противника, щоб уникнути лобового зіткнення. Для цього 19 серпня на очах у німців була зроблена імітація відходу в напрямку Сухачівки по дорозі, де передбачалася атака фашистських військ. Розроблений план по знищенню танків у "вогневому лантуху" цілком виправдав себе, і за один день було знищено 46 танків ворога. Підтягнувши резерви 22 серпня, гітлерівці за допомогою артилерії і під прикриттям авіації, що панувала в повітрі, відновили наступ. Під тиском переважаючих сил ворога, у зв'язку з загрозою захоплення мостів через Дніпро в ніч із 24 на 25 серпня 8-а танкова дивізія відійшла на лівий берег річки. Більш 2000 студентів дніпропетровських вузів, що стали курсантами артилерійського училища, взяли участь у захисті свого міста. 20 серпня курсанти-артилеристи вступили в бій із гітлерівцями й обороняли місто до останнього дня. Багато хто з них загинув: так із 700 студентів транспортного інституту для 400 це був останній бій. Під ударами німецьких військ з'єднання Резервної армії ціною великих втрат забезпечили відступ основних сил 9-ої та 18-ої армій за річку Дніпро до М.Нікополя. Радянське командування сподівалося, що природна перепона - Дніпро допоможе зупинити натиск німецьких військ. 13 серпня прибув у тільки що захоплене місто Умань начальник генерального штабу вермахту Ф.Гальдер. Він особисто проінструктував фельдмаршала фон Клейста про стрімкий танковий стрибок через Дніпро на плечах відступаючої Радянської армії. Ворог захопив Сухачівку і Діївку, висадився на лівий берег Дніпра, створив плацдарм у районі с. Ломівка, загрожуючи Нижньодніпровську. Літак, на якому знаходився екіпаж із 81-го авіаційного полку в складі: І.Т.Вдовенка, М.В.Гомоненка, В.П.Карпова і Мирзи Пулатова, 28 серпня при спробі знищити переправу, був підбитий. Льотчики направили палаючу машину на міст і ціною свого життя виконали поставлене завдання, і на деякий час зупинили просування німецьких військ. І.Вдовенко та М.Гомоненко посмертно удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Ворог нарощував міць своїх ударних груп, що дозволило йому збільшити плацдарм на лівому березі Дніпра і позбавити радянські війська природного оборонного рубежу, що, в кінці кінців, і вирішило долю міста. 25 серпня 1941 р. війська Червоної армії залишили правобережну частину Дніпропетровська. Останні оборонні бої на захист Дніпропетровська і Дніпродзержинська вели 273-я стрілецька дивізія полковника М.К.Калініна, 230-а стрілецька дивізія полковника Г.А.Кутальова, 255-а стрілецька дивізія полковника І.Т.Замєрцева, 275-а стрілецька дивізія генерал-майора М.І.Дратвіна, 26-а кавалерійська дивізія полковника О.О.Носкова, 28-а кавалерійська дивізія полковника Л.Н.Саковича, 8-а танкова дивізія полковника Ю.Г.Пушкіна, 11-а стрілецька бригада, курсанти Дніпропетровського артилерійського училища, авіаційні з'єднання генерал-майора Т.Т.Хрюкіна, Пінська військова флотилія, Полтавське тракторне училище, винищувальні батальйони. У повідомленні Радянського інформбюро від 1 вересня 1941 р. вказувалося, що за даними розвідки і свідчень полонених, у боях під Дніпропетровськом фашисти втратили близько 99 танків, 100 автомашин, 60 протитанкових знарядь, 10 бронемашин, 50 мотоциклів, десятки мінометів і кулеметів. З приходом фашистських військ був установлений жорстокий окупаційний режим. Відповідно до расової доктрини німців, яка була викладена в книзі Гітлера "Майн Кампф"135, усі слов'яни були людьми другого сорту, їхня роль зводилася до того, щоб служити "німецькій расі". Гітлер і більшість його соратників по партії вважали Україну об'єктом розширення "життєвого простору" для німців, а українців майбутніми рабами німецьких колоністів. Виразником іншої думки був нацистський ідеолог, фахівець з історії Східної Європи, Альфред Розенберг. Він пропонував підбурити українців проти Кремля, пообіцявши їм власну державу під опікою Німеччини, тобто використовувати відому політику "розділяй і владарюй" стосовно загарбаних територій. Перші успіхи на східному фронті призвели до посилення більш жорсткої політики стосовно українського населення. Провідником такої політики був рейхскомісар України гауляйтер Еріх Кох - адміністратор, відомий своєю жорстокістю і нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов'ян. Ігноруючи поради міністра Східних територій Розенберга і його штабу, Кох вирішив, що найефективніше експлуатувати сільське господарство України можна шляхом збереження колгоспів у дещо зміненій формі і під іншою назвою - общинні господарства. Він збільшив робочий день до 14-16 годин і скоротив до мінімуму прибутки населення. За мету було поставлено перетворити Україну в аграрний придаток Німеччини. Для цього населення міст поставлено в умови, що призводили до відтоку міських жителів у сільську місцевість. Більшість єврейського населення України не було своєчасно поінформовано про смертельну небезпеку, яка їм загрожувала, і не встигло вчасно евакуюватися. Німецькі окупанти в Дніпропетровську й області, як і по всій Україні, створили єврейські гетто. Територія Дніпропетровського коксохімічного заводу, де було влаштоване гетто на 4-5 тис. чоловік, стала останнім місцем мешкання для багатьох городян єврейської національності. Планомірне знищення євреїв цілком відповідало передвоєнним планам фашизму: "остаточне вирішення єврейського питання". Так, за вказівкою начальника поліції "СД" М.Дніпропетровська майора Вільгельма фон Мульде, польового коменданта полковника фон Альберті і міського коменданта майора кавалерії фон Гедельмана понад 11 тис. мирних жителів міста єврейської національності були зібрані біля центрального універмагу на пр.К.Маркса. В них відібрали речі, що вони принесли з собою, розбили на колони по 800-1000 чоловік і під конвоєм відправили на територію лісорозсадника навпроти транспортного інституту, де всі вони 13-14 жовтня 1941 р. були розстріляні, а то і заживо кинуті в яр. Несамовиті крики та стогони людей було чути на відстані декількох кілометрів. Їх не в змозі був заглушити шум тракторів, що працювали спеціально для цього, і літаків, що кружляли над місцем розстрілу. Крім цього, недалеко від селища Верхній, поблизу міста, протягом усього періоду окупації Дніпропетровської області, у протитанковому рові майже щодня розстрілювали радянських громадян. Для того, щоб приховати сліди своїх злочинів, німецькі окупанти спалювали трупи розстріляних. На підставі висновків судово-медичної експертизи, опитування очевидців і проведених розкопок комісія, створена після звільнення міста, встановила, що поблизу селища Верхній гітлерівці знищили від 18 до 20 тис. мирних радянських громадян. Комісія також установила, що в районі Тихвінського монастиря, де під час німецької окупації Дніпропетровська знаходився табір радянських військовополонених, виявлені поховання близько 30 тис. солдатів і офіцерів, які вмерли від голоду, хвороб і знущань. На могилах, у кожній з яких були закопані трупи десятків військових Червоної армії, німці встановили хрести з написами: "Умер неизвестный русский человек, 13 лет, 9 сентября 1941 г.", "Умер незнакомый русский солдат" та ін.
Піддавшись масованій пропаганді, деяка частина українців виїхала до Третього рейху, але коли стало відомо про жорстку трудову дисципліну, презирливе ставлення до робітників зі Сходу, мізерну зарплатню, люди стали уникати відправлення. З початку 1942 р. поліція Коха була змушена проводити масові облави, хапати молодь на базарах, при виході з церков і кінотеатрів. У Німеччині східних робітників ("остарбайтерів") селили в трудові табори при промислових підприємствах і передавали приватним власникам сільських господарств - бауерам. Про те, в які умови потрапляли в Німеччині робітники з окупованої України, свідчать рядки з листів наших земляків: "...ви пишете, щоб я не плакала, як я не можу не плакати. Як заплачу і то полекше, як би ви знали як отут жити важко ... у степу копаєм картоплю та на колінах, та як полазила цілий тиждень так коліна попухли, та поки управлюся ввечері, так вже і десять часів, а підведуся в п'ять часів. Ще вдома сплять, а я слізьми умиюсь" (Федорова Ольга, 1943 р., тут і далі орфографія і пунктуація авторів листів по можливості збережені). Страждання від приниження і рабської праці збільшувалося тугою за Батьківщиною, за своїми близькими. Адже основну масу складали молоді люди у віці до 20-ти років. Лебединська Федора у своєму листі в 1943 р. писала: "Україна, це слово завжди стоїть у моїй голові, а це тому що це моя батьківщина, на якій народилася і зросла, а тепер, як згадаю де я, та й самій не віреться ...". Деяким "везло" більше і вони потрапляли в сприятливіші умови. Пришедко Марія в тому ж 1943 р. писала рідним, що вона мала можливість ходити в місто, відвідувати зоопарк, фотографуватися. Проте це не змінювало загального стану, у якому знаходилися остарбайтери. Необхідно також врахувати, що за текстом листів стежила цензура, і те, що німцям не подобалося, старанно замазувалося, але все ж таки контролювати всі листи вони фізично не могли. Багато наших земляків померло в Німеччині від непосильної праці, одержали каліцтва і хронічні захворювання. Жорстка політика стосовно мирного населення України викликала занепокоєність навіть у деяких високопоставлених керівників Німеччини. На початку 1943 р. близький соратник Розенберга Отто Браутигам ремствував на посилення ворожого ставлення до німецької влади.
У Дніпропетровській області, як і по всій окупованій Україні, поряд із німецькими структурами управління - комісаріатами різного рівня, були створені обласні, міські і сільські управи. У місті й області багато посад у допоміжних органах влади одержали представники похідної групи ОУН "Південь", а точніше групи "провід Південноукраїнських земель" (ПвУЗ). Представник ОУН Б.Олійниченко одержав посаду голови обласної управи. Діячі цієї організації також очолили допоміжні органи в районних центрах. Лідери ОУН (фракції Степана Бандери) ставили собі за мету створення незалежної української держави, займалися агітаційною роботою, використовуючи легальну організацію "Просвіта", газету "Дзвін", яка видавалася в Кривому Розі під редакцією письменника Михайла Пронченка, та інші видання. У перші місяці окупації вони намагалися проводити свої ідеї через газети й інші друкарські видання, але їхня ідеологія не відповідала інтересам навіть схильної до українського націоналізму частини населення Східної України. До кінця 1941 р. в Дніпропетровську вже діяла Українська допоміжна міська управа, що мала виконавчі функції при штадт-комісарові М.Дніпропетровська Клостермані. Очолювалася управа головою П.Т.Соколовським, випускником Харківського сільськогосподарського інституту. Соколовський був послідовним провідником німецької влади і вважав оунівців романтиками. Постановою №1 діловодство в усіх допоміжних структурах було переведене на українську мову. Управі дозволялося підтримувати життя в місті на такому рівні, щоб не створювати проблем німецькій владі. За даними реєстрації населення міста на січень 1942 р. налічувало близько 250 тис. мешканців. Управа ввела картки на хліб і продовольчі книжки. Не забули також про пенсіонерів і інвалідів. При управі працював відділ соціального забезпечення, який надавав харчову допомогу. Пізніше відділ був перетворений у так званий комітет "Самодопомога", який був філіалом Всеукраїнського комітету "Допомога". До складу цього комітету ввійшли представники ліквідованого німцями Українського Червоного Хреста (УЧХ), де більшість складали члени ОУН (фракції Андрія Мельника). Відновили свою роботу 65 магазинів і 8 базарів, де торгували продуктами і промисловими товарами. Приймали хворих 8 лікарень на 1800 ліжок і 9 поліклінік. Були враховані також духовні потреби городян. Для цього функціонували: українська автокефальна православна, старообрядницька, римсько-католицька церкви, Троїцький, Олександра Невського і Спасо-Преображенський собори, Тихвінський монастир, поруч з яким у таборі від нестерпних умов вмирали радянські військовополонені. Добре розуміючи роль виховання і навчання підростаючого покоління, рейхскомісар України гауляйтер Е.Кох у грудні 1941 р. віддав наказ припинити заняття в школах. Проте таке радикальне вирішення цього питання викликало небажану для окупаційної влади протидію. Заняття намагалися проводити на квартирах у батьків, що змусило штадткомісара Клостермана видати наказ із погрозами на адресу неслухняних. Все ж узяв гору ліберальний підхід у шкільному питанні. Може це здалося більш практичним або вплинув Розенберг, але Кох у лютому 1942 р. дав дозвіл відкрити для обов'язкових відвідувань 4-річні початкові школи для українців і росіян, 7-річні і середні школи для німців - "фольксдойче" (етнічні німці). До червня 1942 р. в Дніпропетровську діяли 12 початкових і одна 7-річна школи для "фольксдойче", а вже до кінця окупаційного періоду в 1943 р. в місті діяло 32 початкові і 6 ремісничих шкіл, землевпорядний і індустріальний технікуми. Передбачалося створення агрономічних технічних шкіл на базі 10-річних. Середньої ланки між початковою і вищою освітою для українців і росіян не передбачалося. Поряд із школами в місті діяли 19 дитячих садків і ясел, які відвідували за станом на червень 1942 р. 1123 дитини. З дозволу німецької влади за рішенням голови обласної управи Олійниченка (професор кафедри електротехніки) був відкритий Дніпропетровський український державний університет. Ректором був затверджений доктор біологічних наук І.Ф.Розгін, уродженець м.Кам'янець-Подільський. Після прийому абітурієнтів і реєстрації студентів старших курсів їхнє число склало 3168 чол., із переважною більшістю представників медінституту (1144 чол.). Транспортний інститут також відносився до структури університету. Заняття в університеті продовжувалися до кінця 1942 р. Потім останньому курсу медиків дали можливість здати випускні іспити і відправили їх лікувати "остарбайтерів" у трудові табори Німеччини. Іншим було дозволено здавати іспити екстерном. Викладачі відзначали низький культурний рівень студентів і випускників. Навчальний процес більше не відновлювався. У березні 1942 р. наказом по Дніпропетровській обласній управі "для забезпечення планової наукової праці в університеті і для залучення до творчої роботи всіх наукових співробітників університету" був створений ряд науково-дослідницьких інститутів136. Були відкриті НДІ: землеробства Степової України, гідробіологічний, ботанічний, крайового господарства, фізіології і прикладної медицини, прикладної фізики і хімії. Вже за рамками наказу був створений Інститут вивчення місцевого краю. Керівник відділу освіти міської управи П.А.Козар, учень Яворницького, очолював кафедру історії України університету під час окупації. Продовжувалася наукова праця, і П.А.Козар навіть захистив дисертацію на тему "Лоцмани Дніпровських порогів". Внаслідок руйнації "Дніпрольстану" відкрилися дніпровські пороги, що дало можливість Козару організувати наукову експедицію. Разом з ним в університеті, а потім Інституті вивчення місцевого краю працювали І.І.Танатар, І.І.Зелінський та інші. В Інституті інженерів транспорту працювали професори І.Л.Антоконенко, Є.О.Клєх, Ф.Ф.Малькевич, В.Л.Крижанівський, М.Р.Ніколайчук та інші. У 1941-1942 р. в місті також діяв Політехнічний інститут Генералкомісаріату. Газета "Нове слово", що видавалася в Берліні, повідомляла про наявність у Дніпропетровську НДІ фізики, хімії і математики, про випуск дипломованих спеціалістів медичного факультету УДУ в 1942 р. Для надання населенню міста "достовірної" інформації видавалася "Дніпропетровська газета". Довгий час газета виходила з тризубом у заголовку. В газеті друкувалися матеріали про Т.Г.Шевченка, Лесю Українку, Д.І.Яворницького, а також статті про відкриття церков, кінотеатрів, кафе, шкіл і дитячих садків. На початку 1942 р. навіть примарний наліт незалежності був скинутий, зник тризуб, і на самому видному місці великими буквами було надруковано: відповідальний - унтер-офіцер Техмюллер. У грудні 1942 р. Клостерман видав наказ про конфіскацію для рейхскомісаріату України всіх архівів та музеїв міста. На той момент за даними німців в архівах знаходилося 1 млн. 195 тис. архівних справ в обсязі 3100 фондів. Частина архівів була знищена або вивезена радянськими військами. Німці дуже ретельно ознайомилися з документами і вивезли ті, що стосувалися німецьких колоністів, та інші цінні матеріали з історії нашого краю. Були вивезені і частково знищені фонди канцелярії Катеринославського губернського правління, земських установ, Канцелярії Азовського козацького війська, фонди багатьох радянських підприємств і установ. У період війни архівами міста було втрачено 2700 арх. фондів (768 тис. справ) за 1738-1941 рр. Будинок музею ім.О.Поля137 разом із частиною колекцій було віддано під штаб квартиру штадт-комісара. Інша частина експонатів була вилучена штабом Розенберга, що займався пошуком і вивозом у Німеччину художніх та інших цінностей. З того, що залишилося від колекцій історичного і художнього музеїв, був створений один музей, який очолив П.А.Козар. У грудні 1942 р. в Дніпропетровську пройшла виставка творів художників міста. На відкритті виставки штадткомісар Клостерман висловив побажання, щоб у "звільненій від більшовиків Україні" художники мали змогу писати "від себе", а не за замовленням партії. На виставці були представлені картини В.В.Коренева, Т.М.Максименко, М.С.Погребняка та інших. Проводилися спортивні змагання. На стадіоні "Сталь"138 відбулися декілька футбольних матчів за участю команд Дніпропетровська й області. Працювало 4 кінотеатри, в яких демонструвалися в основному німецькі фільми. Щодня відчиняв свої двері для глядачів Український музично-драматичний театр ім. Т.Г.Шевченко, що знаходився в будинку Палацу культури залізничників. За час окупації театр здійснив більш 20 постановок української оперної і російської драматичної класики, і серед них такі спектаклі, як "Травнева ніч", "Запорожець за Дунаєм", "Наталка Полтавка", "Мазепа", "Катерина", "Вій", "Сорочинський ярмарок", "Шалені гроші", "Безвинно винуваті", "За двома зайцями" тощо. У трупу театру, який очолював директор П.П.Голобородько, головний режисер російської драматичної групи В.О.Маккавєйський, режисер української оперної групи І.П.Ірвін, входило 250 чоловік, серед яких виділялися артисти української опери Слободіна, Гаранжа, Лебедєв, Казбан, Кабанцев і актори російської драми Балмашев, Кручініна, Заров, Іноземцева, Шумський. За репертуаром театру стежила спеціально створена комісія, куди входили професор І.І.Зеленський - завідуючий культурно-виховним відділом управи, професор П.А.Козар, професор В.С.Ващенко - завідуючий кафедрою літератури, директор, режисери і художник театру Рєзніков. Вся ця театральна пишнота продовжувалася один сезон. Спочатку Е.Кох заборонив спільно проводити спектаклі для місцевих жителів і німців, артистів зобов'язали вчити німецьку мову, а потім велику частину трупи вивезли до Києва. У вересні 1943 р. в Дніпропетровську залишилася невеличка купка акторів на чолі з режисерами Ірвіном і Балмашевим. Фашисти також намагалися відродити промисловість Дніпропетровська. На заводі ім.Петровського почалося відновлення домни №1, мартенівських печей, бесемерівського цеху і стану "550"; завод повинен був стати повноцінною частиною німецького концерну. Але вдалося пустити тільки мармеладну фабрику. У той час на території міста працювали заводи "Дніпро"139, Дніпромет, ДЗМО, паровозоремонтний, коксохімічний, цегельний, сільськогосподарських виробів, трубопрокатний140, оцтовий, газомінеральних вод, горілчаний та інші. Проте заводами в більшості своїй вони називалися чисто символічно. Замість повноцінної продукції, необхідної для ведення війни, випускалися сани, жаровні, граблі, борони і т. ін. На території колишніх промислових гігантів тепер розміщувалися лише кустарні майстерні. Для тих, хто не був залучений на промислових підприємствах, передбачалися так звані "суспільні роботи", ухилення від яких каралося штрафами, позбавленням майна, відправкою у табір або стратою. Мобілізовані на "суспільні роботи" направлялися на будівництво дороги Кривий Ріг - Дніпропетровськ, оборонних споруд. Для зручності утримання безкоштовної робочої сили створювалися трудові табори. Притягнуті на такі роботи євреї, коли вони не були вже потрібні, знищувалися. При наближенні лінії фронту до міста 21 вересня 1943 р. окупаційною владою Дніпропетровська був виданий наказ про обов'язкове залишення своїх будинків буквально всім населенням. При цьому наказувалося, що все населення міста повинно було йти пішки в Західну Україну, "...там знайдете Ви собі новий будинок, нову роботу, новий хліб. Не чекайте початку воєнних дій, по можливості порвіть з усім. Шлях недалекий, і по теперішній погоді може бути здійснений пішки". Рух населення через місто передбачався по маршруту, що проходив по вулицях Польовій, Кооперативній, Філософській, Шмідта і Робочій. Інші вулиці, особливо напрямком на Запорізьку дорогу, по якій була організована втеча німецької армії, не могли бути використані. 25 жовтня 1943 р. перед частинами Червоної армії і спеціалістами, що прибули для відновлення народного господарства, постало зруйноване німецькими загарбниками "мертве місто". За даними перепису населення, за станом на 5 листопада 1943 р. було зареєстровано по місту Дніпропетровську й Амур-Нижньодніпровську 77 тисяч чоловік. Сюди увійшли прибулі з глибокого тилу радянські громадяни, а також населення, яке вигнали німецькі окупанти, і тепер воно повернулося на старе місце проживання. За приблизними підрахунками під час окупації Дніпропетровська було насильно вивезено на каторжні роботи до Німеччини, розстріляно і закатовано чимало тисяч мирних громадян. Уже в липні - серпні 1941 р. для конкретизації і розвитку боротьби в тилу ворога була ухвалена спеціальна постанова ЦК ВКП(б) "Про організацію боротьби в тилу німецьких військ" від 18 липня 1941 р. Центральний Комітет партії висував завдання "розгорнути мережу більшовицьких підпільних організацій на загарбаній території для керівництва всіма діями проти фашистських окупантів". У серпні в Дніпропетровську були створені обласний підпільний комітет КП(б)У та комітети нижчої ланки. Всього в підпільних організаціях і партизанських загонах налічувалося 2902 чол. Обласний підпільний комітет партії був затверджений в серпні 1941 р. в такому складі: Микола Іванович Сташков - секретар підпільного обкому, Дмитро Гаврилович Садовниченко - заступник секретаря підпільного обкому, Дмитро Іванович Ситник - член обкому. Місцем перебування був Павлоград. Важко розгорталася підпільна робота в Дніпропетровську. Підпільний міськком налічував 21 особу на чолі з В.І.Дудусовим. Гестапо за допомогою зрадників швидко заарештувало більшість підпільників, урятувалося лише 6 чоловік, у тому числі і Дудусов. Так і не вживши достатніх заходів для встановлення зв'язку з підпільними організаціями міста у листопаді 1941 р., він перетнув лінію фронту. Після провалу підпільного міськкому керівництво боротьбою в Дніпропетровську взяв на себе підпільний обком. Після провалу Дніпропетровського міськкому політрук Г.П.Савченко (до війни - робітник заводу ім.Петровського) очолив нову підпільну організацію, яка ставила перед собою такі завдання; здійснювати диверсійні і терористичні акти проти окупантів, звільняти з таборів військовополонених і т. ін. Велике значення під час створювання підпільних організацій віддавалось конспірації. Секретарі підпільних міськкомів та райкомів, після їх затвердження обкомом, відразу ж повинні були дібрати "п'ятірки" та "сімки" майбутніх підпільників. Міськком чи райком міг налічувати тільки 2-3 чоловіки. Таким чином його буде легко законспірувати. Дніпропетровський підпільний міськком партії орієнтував усі підпільні групи на розгортання бойової і диверсійної діяльності, маючи на увазі знищення воєнних об'єктів, автомашин, виведення з ладу обладнання підприємств, створення нестерпних умов для ворога. Бойові і диверсійні групи, широко застосовуючи міннопідривні засоби, здійснили цілий ряд диверсій на об'єктах ворога. З самого початку окупації Дніпропетровська на заводах ім. Петровського, ім. Леніна діяла група, на чолі якої були В.Лодягін та Я.Львов. Вони непомітно і систематично виводили з ладу різноманітне приладдя, різали лінії високої напруги та телефонні проводи, ховали інструменти і т. ін. У кінці 1942 р. на заводі ім. Леніна була остаточно виведена з ладу електростанція заводу. Акти диверсії проходили і на інших заводах. У боротьбі з ворогом активну участь брала молодь. На території нашої області діяло 16 комсомольських і молодіжних груп і організацій. У Дніпропетровську це були групи під керівництвом Дементьєва, комсомольсько-молодіжна організація Амур-Нижньодніпровського району під керівництвом І.П.Іванова, О.М.Корнієнка, В.М.Литвинова. Слід відмітити Валентина Ларіонова, який з приходом фашистських окупантів у Дніпропетровськ організував підпільну комсомольсько-молодіжну групу для боротьби з загарбниками. До неї входили учні 32-ої і 46-ої середніх шкіл. Вони виготовляли та розповсюджували по місту листівки, запасались зброєю та боєприпасами. Допомагали продуктами харчування, медикаментами, одягом та документами радянським військовополоненим у таборах, ракетами подавали сигнали радянським літакам, які бомбардували залізничні об'єкти і станції, брали участь у знищенні устаткування, привезеного з Німеччини для відбудови металургійного заводу ім. Петровського. У 1941 р. перед Жовтневим святом Ларіонов підняв червоний прапор на парашутній вишці, яка знаходилась біля Палацу культури ім. Ілліча, і повісив табличку: " Заміновано". Валентин з другом Юрієм Антоновим за завданням Сташкова біля переправи через Дніпро запалювали відра з керосином та бензином і цим подавали сигнали нашим нічним бомбардувальникам. Взимку наступного року він з товаришами намагався організувати страйк робітників в автомайстернях, за що були заарештовані і побиті поліцаями. За завданням Ларіонова в Нижньодніпровську була створена підпільна молодіжна група, яку очолював студент гірничого інституту Олександр Лавілов. Коли 27 липня почались арешти підпільників, слідчий допоміжної поліції безпеки при СД Білецький прийшов додому до Ларіонова та жорстоко допитував його, але безуспішно. Фашисти заарештували його батька та після катувань у застінках відправили до концтабору Маутхаузен, де той і загинув. Ларіонов помер в серпні 1943 р. В день похорон поліція перекрила район і нікого не підпускала до покійного. Наймолодшим учасником комсомольського підпілля був Анатолій Бородін. Коли почалася війна, він закінчив 8-ий клас. Під час окупації міста працював на Нижньодніпровському вагоноремонтному заводі. Підсипав пісок у колісні букси відремонтованих вагонів, що призводило до немалих ускладнень: по дорозі від підвищеного тертя букси займалися. Уранці 19 січня 1942 р. Бородін та його товариші були заарештовані - організацію видав провокатор. Після двомісячних катувань у гестапо хлопець опинився у концтаборі, який знаходився на вул.Симферопольській. У серпні, коли в'язнів вивозили до Німеччини, А.Бородіну, В.Ходосовському і В.Сухотеплову вдалося втекти біля станції "Знаменка". Стрибали вночі з потягу на ходу, тому в незнайомій місцевості зібратись разом уже не змогли. Анатолій через деякий час вийшов до партизанів Чорного лісу. Він потрапив до загону ім. Ворошилова. Після з'єднання партизанського загону з діючою армією, Анатолій став солдатом. Так він дійшов аж до Берліна. До складу редакційної групи, яка друкувала та розмножувала листівки входила дев'ятикласниця Н.Клюквіна. Її також не минув арешт, слідство в гестапо, відправка до табору Освенцім. І навіть там вона з подругами М.Кудлай, Н.Елєрт, В.Бобліковою зуміли встановити контакт з інтернаціональним антифашистським підпіллям і продовжувати боротьбу. Учасником інтернаціонального підпілля в Ебензеє, філіалі Маутхаузена, був С.Дуктов. Члени міської підпільної організації М.М.Токмаков, М.Х.Калінін та інші на чолі зі З.Ю.Дем'янченком на початку січня 1942 р. у формі гітлерівських військовослужбовців прийшли до місця розташування складу на Лагерній вулиці141, що займав великий дерев'яний барак, обнесений колючим дротом. Калінін, який знав німецьку мову, відвертав увагу охорони, інші члени групи швидко ліквідували часових, заклали вибухівку. Вибух величезної сили струсонув землю. Склад боєприпасів злетів у повітря. У квітні 1942 р. вони підірвали склад нафтопродуктів. Підпільна група 1-ї вагонної дільниці Дніпропетровська, очолювана І.Ф.Земляним, навмисне перевела стрілку, внаслідок чого відбулося зіткнення двох локомотивів, що зазнали значних пошкоджень і були виведені на довгий час з ладу. Внаслідок аварії розбилося 16 вагонів, в яких були медикаменти та інші воєнні вантажі. Згодом члени цієї групи підготували аварію на станційних коліях. Вони вночі зняли з останнього вагона світлові сигнали, в результаті чого паровоз-штовхач на великій швидкості врізався в состав. Було пошкоджено 20 вагонів, розбито 4 автомашини і вбито кілька гітлерівців. Робітники паровозного депо Дніпропетровська забивали шлаком труби, засипали піском букси, неправильно виплавляли підшипники і виводили з ладу паровози. Використовуючи розвідувальні дані, авіація завдала ударів по ворожих об'єктах, воєнних ешелонах, скупченнях колон автомашин, танків, гармат, живої сили. Підпільні організації міста своєчасно попереджали командування про зміни в дислокації військ, штабів і установ ворога, про напрями руху і характер вантажу, систему оборонних споруд і т. ін. Викраденням продовольства з гітлерівських складів на Дніпропетровщині займалися підпільники, очолювані В.М.Павлєєвим. Складні завдання виконував водій І.О.Дунай. Йому доручили доставляти продукти для партизанів і підпільників. Дунай та його товариш І.І.Дашкевич, переодягнені у німецьку форму, неодноразово прибували на продовольчий склад, де підпільник П.С.Дейкалюк працював завідуючим і за фіктивними документами виписував їм продукти. Так, у червні 1943 р. вони вивезли повну автомашину хліба і відправили його партизанам і підпільникам Новомосковська і Синельникова. Важливою формою діяльності підпільників був збір розвідувальних даних, захоплення різного роду воєнних документів ворога з метою перевірки відомостей про кількість і розташування ворожих військових частин, баз, складів, про стратегічні і тактичні плани. Так, М.Панченко та В.Алексєєв зуміли викрасти з фашистської комендатури карту та інші секретні папери, які містили цінну інформацію про дислокацію воєнних баз донбаського угруповання ворога. Усі ці документи були передані через зв'язкових одному із з'єднань радянських військ. Члени цієї ж підпільної організації Бойко, Маслов і Фетисов, влаштувавши засідку на шляху, по якому проходила гітлерівська техніка, знищили дві автомашини і двох мотоциклістів. У фашистського офіцера забрали секретні документи і карту розташування військ поблизу Лозової. Одним із ефективних способів, за допомогою якого підпільники наводили радянську авіацію на місця розташування важливих об'єктів ворога, були світлові сигнали. Подавали їх за допомогою ракет, ліхтарів, вогнищ тощо. У серпні 1942 р. військовий комендант Дніпропетровська видав наказ, у якому, зокрема, сказано: "Точно встановлено і доведено, що в Дніпропетровську існує радіозв'язок з Червоною армією, внаслідок чого запалюються вогнища і подаються сигнали червоними ракетами, що править за орієнтування червоним, після чого кожного разу бувають бомбардування...." Наказ оголошував цілий ряд репресивних заходів, аж до смертної кари. Диверсійна робота тісно пов'язувалась з антифашистською пропагандою і агітацією. Це були листівки і оголошення. В листівках публікували зведення Радінформбюро, останні відомості. Матеріали, які висвітлювали життя країни та стан на фронті, приймали по радіо члени підпільної міської організації І.Дементьєв, Б.Сондак, Л.Берестов та ін. Листівки друкували В.Хитько, Є.Кулакова. Г.Андрусенко, влаштувавшись машиністкою в головну контору вагоноремонтного заводу, друкувала листівки. У Кайдаках з'явилися маленькі листочки-звернення із загадковими буквами "ОДН". Аж до самого визволення випускали їх члени - "Організації друзів народу". А потім принесли шрифт радянському командуванню. Цим шрифтом друкувались перші листівки у визволеному місті і 10 тис. примірників святкового номера газети "Зоря". Командиром ОДН був А.Тимошенко. Виконувати завдання по добуванню відомостей про ворога підпільникам допомагали іноземці-антифашисти. Зброю постачали військовослужбовець італійської армії Пеццо Ліно, француз Франс де Мотор. За дорученням Павлєєва Дятленко передала підпільнику Стефану Коваку (поляк, уродженець м.Познані) завдання: дістати відбитки ключів до замків від німецького збройного складу, розташованого на вул.Полтавській142. Завдання було виконане. Він ще неодноразово виконував подібні доручення, друкував листівки. На початку літа 1942 р. гестапівці напали на слід однієї з груп підпілля міста. Були схоплені З.Дем'янченко, М.Калінкін, Д.Кулакова, в червні - В.Хитько, М.Токмакова, пізніше були заарештовані І.П.Дементьєв, І.П.Клюєв. Безперервно стежили і за іншими підпільниками, серед яких уже працювали провокатори. В жовтні 1942 р. вдалося заарештувати Савченка, Кулакову, Сондака, Самарського. За період з 1942 по січень 1943 р. приблизно 80 чоловік міської підпільної організації були схоплені агентами гестапо. Окупанти встановили нагороду - 25 тис. марок - тому, хто вкаже місце перебування секретаря Сташкова (слюсаря Мисова). Вони затримували всіх, хто хоч трохи відповідав описові його вигляду. Микола Іванович змушений був змінити квартиру в Павлограді і виходив на зв'язок до павлоградського базару - умовленої явки. В червні 1942 р. Сташкова поранили, коли він намагався чинити опір, та заарештували. Після довгих і страшних катувань його вбили. Володю та Дусю Кулакових посмертно нагороджено медалями "Партизан Вітчизняної війни" II ступеня. М.І.Сташкова посмертно удостоєно звання Героя Радянського Союзу. В цілому загинуло близько 80 чоловік. Рік і два місяці діяла підпільна комсомольсько-молодіжна організація в Амур-Нижньодніпровському районі. У грудні 1942 р. фашисти виявили підпільників. "Нас розстріляють на світанку", - цей напис зробив перед своїм останнім днем життя 22 лютого 1943 р. син старого партизана Льоня Філіппов, один з 22 страчених підпільників - амурчан. 23 лютого 1943 р. гестапівці вивезли в район Запорізького шосе до протитанкового рову 22 амур-нижньодніпровських підпільників і розстріляли їх. Деяким смертну кару замінювали на довічне ув'язнення в концтаборах. Групу "помилуваних" повели в напрямку до обласної лікарні: недалеко від неї, на розі. пр.Карла Маркса і вул.Сімферопольської, знаходився міський концтабір - надбання "нової Європи" в Дніпропетровську... На території табору їх підвели до шибениці, де висіли п'ять чоловіків і, як видно, давно. Комендант сказав, що ці п'ятеро задумали втекти. Те ж саме буде й з ними, якщо думатимуть про втечу звідти. Частину в'язнів вивозили розчищати снігові замети, розбирати руїни. Інші працювали в самому таборі. В далекому кутку табору велика купа землі. Цілий день ув'язнені переносили її на носилках у протилежний кут. Потім - ту ж землю несли назад. Шуцмани били тих , хто набирав не дуже повні носилки або повільно пересувався. Цієї "роботи" на всіх не вистачало. Тоді есесівці виводили чоловік 200, наказували присідати, крокувати й гавкати. У таборі утримувалися з півсотні євреїв. Комендант вирішив їх ліквідувати. Їх вишикували в дві шеренги, наказували лягти обличчям вниз. Потім німець брав чавунну трубу і, йдучи між лежачими, з усієї сили бив кожного в тім'я. Далі проходив ще раз і з пістолета добивав пострілом у потилицю. Однак боротьба продовжувалась. На зміну полеглим вставали нові борці. Діяли вони неузгоджено, траплялось, навіть заважали один одному. За об'єднання розрізнених патріотичних сил взявся колишній комісар полку, старший політрук В.М.Павлєєв (кличка "Світланич"). За короткий час новостворена організація встановила зв'язки з Нижньодніпровським, Новомосковським, Синельниківським підпіллям, з групами месників інших міст і районів. Це було інтернаціональне підпілля. Проти фашистів поруч боролися росіянин і українець, словак і поляк, болгарин і латиш, єврей і німець. Ще одним видатним учасником підпілля був М.Колесник. Він брав участь у визволенні військовополонених із Знаменівської церкви. В кінці лютого 1943 р. Микола провів непоміченими близько 60 чоловік у місто і заховав у районі шпалопросочувального заводу, частину людей вивів у бік Орловщини і Дніпропетровська, а декількох залишив у себе вдома. Його заарештували, повезли до в'язниці в Дніпропетровськ, далі до Німеччини, у Маутхаузен. Там він працював у великому кар'єрі. Інженери Олексій Олексійович Суслов і Леонід Федосійович Якушев у свій час закінчили Дніпропетровський гірничий інститут. У період окупації обидва числились викладачами політехнічного інституту, відкритого німцями, працювали в підпіллі. Суслову доручено саботувати ремонт електродвигунів, організувати виготовлення радіоприймачів для підпільників. Якушев займався добором кандидатів у члени підпілля. Він залучив до роботи П.С.Пацева, І.І.Шевченка, Б.Ю.Аніщенка. У грудні 1942 р. Якушев через В.М.Новітченка, керівника авто-школи, познайомився з Олександром Київським. Декілька слів про Олександра Київського. Під псевдонімом "Київський" діяв учитель Іван Євдокимович Коваленко. Поранений на фронті, він потрапив у полон. Разом зі своїми друзями створив на території Петропавлівського району партизанський загін. У січні 1943 р. він направив через лінію фронту 3.1.Перескок (пізніше Скрипник): Зінаїда Іванівна за його дорученням виїжджала також на станції Верховцево, П'ятихатки, Знаменку, Долгінцево, де зустрічалася і обмінювалася пакетами, людей знаходила за прикметами, паролями, явочними адресами. Через неї Коваленко тримав зв'язок із секретарем Дніпропетровського підпільного обкому партії Садовниченком і Павлоградською підпільною організацією. За доносом зрадника Київського заарештували у Каховці і через кілька днів розстріляли у Петропавлівці. Улітку 1943 р. гестапо натрапило на слід підпільної організації, очолюваної Павлєєвим. 15 вересня 1943 р. о 4-ій годині ранку гітлерівці стратили 19 учасників дніпропетровського підпілля. Група медичних працівників, очолювана лікарями Є.Г.Попковою і А.Ф.Хохулей лікували хворих в'язнів, разом з померлими, дуже ризикуючи, "виписували" і живих, а потім переховували їх на квартирах патріотів. Таким чином було звільнено близько 800 військовополонених. З наближенням лінії фронту взимку 1942 р. і особливо у 1943 р. підпільні та комсомольські організації розгорнули активну діяльність по підготовці до вирішальних бойових дій у період наступу радянських військ. Змінилося завдання бойових груп міста. Тепер вони все активніше переходили до відкритих збройних виступів. Бойові та диверсійні групи перетворювалися на партизанські загони. У зв'язку з новою обстановкою Центральний штаб партизанського руху 15 січня 1943 р. затвердив "Оперативний план першочергових заходів щодо посилення партизанського руху на Україні". Від партизанів і підпільників прифронтових областей вимагалось завдавати ударів по ворогу в тилу в момент наближення частин Червоної Армії. При підході військ до міста підпільники порушували німецькі лінії зв'язку, перекривали і мінували шляхи відступу ворога, раптовими нападами із засад знищували дрібні підрозділи, викликаючи паніку в рядах німецької армії. Після визволення міста деякі з підпільників приєдналися до Червоної армії та пішли визволяти інші населені пункти, дехто залишився відбудовувати заводи, налагоджувати життя міста. Важливою була діяльність підпілля по підготовці партизанських резервів. У результаті повсякденної, копіткої роботи підпільників на тимчасово окупованій території були створені партизанські резерви, які стали головним джерелом поповнення партизанських загонів і з'єднань. Підпільники попереджали партизанів про каральні експедиції ворога, викривали шпигунів, агентів, яких окупанти засилали в партизанські загони з метою їх розкладу, здійснення диверсій і т. ін. Вони виступали організаторами населення в справі забезпечення партизанів зброєю, боєприпасами, військово-технічним спорядженням, продуктами харчування, медикаментами. Ця допомога відігравала важливу роль у розгортанні й активізації збройної боротьби з ворогом. Терором і репресіями окупанти намагалися вбити волю людей до боротьби. Фашисти знищили тисячі мирних жителів у місті, спалили сотні будинків, промислових та господарчих об'єктів. Ніякі, навіть найжорстокіші покарання, що застосовувалися німецько-фашистськими загарбниками, не похитнули переконання людей у перемозі над ворогом. Пережило війну небагато підпільників: С.Ракаєв, А.Бородін, Н.Клюєва, М.Кудлай, Є.Прохорцева, С.Дуктов, Н.Елєрт, Т.Куделя. А діяло в міській підпільній організації близько 100 чоловік. За неповними даними, партизанами і підпільниками з вересня 1941 р. до лютого 1944 р. знищено приблизно 3000 ворожих солдатів та офіцерів, пущено під укіс 22 військові ешелони, виведено з ладу 228 автомашин, 72 паровози, підірвано 30 залізничних і шосейних мостів, 3 склади боєприпасів, пошкоджено більше 60 кілометрів телефонно-телеграфних ліній, урятовано від відправки до Німеччини більше 5000 людей. Багато підпільників були удостоєні високих нагород. Ця боротьба продовжувалася в умовах масових розстрілів, арештів, пограбувань серед мирного населення, які чинили окупанти. Створені й таємно підготовлені напередодні радянсько-німецької війни похідні групи ОУН Степана Бандери поступово проникали на Україну слідом за німецькими військами. Формування та перекидання на схід так званих "похідних груп ОУН" відбувалося без будь-яких істотних перешкод з боку німецьких окупаційних органів та спецслужб. Вони були розділені на 3 великі групи: "Центр", "Північ", "Південь". Завданням було організувати українську владу, прищепити народові віру у власні сили й перемогу, політична активізація всіх сил міста і села, охоплення промислових центрів своєю пропагандою. Похідна група ОУН "Південь" під проводом З.Матли повинна була охопити своїми діями південні області України з центром у Дніпропетровську. Спочатку вона налічувала 1000 членів, поділялася на 6 груп, які повинні були охопити Одесу, Запоріжжя, Кривий Ріг, Миколаїв, Херсон, Дніпропетровськ. У кінці серпня 1941 р., після окупації міста німцями, там розташувався провід Південноукраїнських земель (ПвУЗ). У вересні під керівництвом Святослава Вовка (З.Матли) відбулася перша нарада проводу, де вирішено закінчити діяльність похідних груп у Південній Україні й перейти до створення підпільної організації. Перед майбутньою підпільною організацією були поставлені такі завдання: провести широку роз'яснювальну роботу серед українського населення з метою вилучення їх з-під впливу більшовиків. Ця робота повинна мати політично-пропагандистський характер. Також організувати акції на захист народних мас від терору окупантів. Треба було налагодити зв'язок окремих частин з головним проводом ОУН. Він забезпечувався групою "роверистів" (велосипедистів). Також були організовані охоронний відділ і служба безпеки. Дніпропетровська область була поділена проводом ПвУЗ на округи. Вони, в свою чергу, поділялися на райони. Далі ОУН-Бандери (ОУН-Б) почала створювати органи місцевого самоврядування. Головою обласної адміністрації стає Б.Олійниченко, його заступником В.Регей - члени ОУН. Створення цієї адміністрації відбувалося за згодою військового командування Дніпропетровська, яке очолив фон Альберті. ОУН багато уваги приділяла залученню молоді. Наприклад, У Нижньодніпровську діяла націоналістична молодіжна організація. Коли німці обмежили легальну діяльність ПвУЗ ОУН, вона почала використовувати інші способи пропаганди - листівки. Це був один із найпоширеніших засобів підпільної роботи ОУН. У переважній більшості бандерівські листівки мали антирадянське спрямування, але великого значення приділялося й анти-німецькій пропаганді. Так, наприклад, у 1942 р. під час відправлення молоді на роботу до Німеччини були поширені листівки такого змісту: "Молодь України, ми страждали 24 роки від комуністів та євреїв, а зараз потрапили під чобіт Гітлера, не треба їхати до Німеччини..." Проте ідеологія ОУН-Б на початку війни була орієнтована в основному на радикально настроєну галицьку молодь, вона не відповідала інтересам навіть прихильної до українського націоналізму частини населення Східної України. Однак, завдяки дискусії, яка була організована З.Матлою і Ю.Лемешем і проведена серед частини населення Дніпропетровської області, були переосмислені поставлені раніше завдання. З'явилася нова національна програма українського націоналізму, яка була викладена в документах: "Постанови III Надзвичайного Великого Збору ОУН" (серпень 1943 р.), "Платформа й устрій Української Головної Визвольної Ради" (липень 1944 р.). Нова ідеологія ґрунтувалася на загальнолюдських свободах і правах людини. Така активна діяльність не могла не розлютити німців. 16 вересня 1941 р. вони провели перші арешти членів похідних груп ОУН-Б в нашому місті. Через тотальні репресії в Дніпропетровську осередок проводу ПвУЗ пересувається з центру міста на його передмістя, а пізніше до Кривого Рогу. З Кривого Рогу розконспірованого З.Матлу переправляють до Одеси. В результаті фашистського терору оунівське підпілля зазнало величезних втрат. Переважна більшість членів похідних груп ОУН першої хвилі були розстріляні або кинуті в концтабори. За час свого існування на Дніпропетровщині ОУН не вдалося досягти широкої підтримки населення. Через це організація змушена була обмежитися пропагандистською діяльністю і не чинити збройного опору ворогу. Головним же досягненням і результатом діяльності ОУН-Б на ПвУЗ стали зміни в самій ОУН-Б, в її ідеології. З регіональної й екстремістської організації ОУН-Б намагалася перетворитися на загальноукраїнську політичну силу. Вступивши у відкриту війну з більшовицькою і німецькою владою, ОУН-Б була приречена на поразку, бо зробила ставку на боротьбу з обома тоталітарними системами, у той час як світ очікував перемогу над фашизмом саме Радянської армії. Звільнення міста Дніпропетровська й області було частиною великого літнього наступу Червоної армії в 1943 році. У вересні першими на територію нашої області вступили війська Степного і Південно-Західного фронтів. Тепер уже радянські війська форсували складну природну перепону - Дніпро. Гітлерівці перетворили оборонні споруди на правому березі Дніпра в так званий "Східний вал європейської міцності". Берегові лінії ріки були обладнані дотами, дзотами, артилерійськими позиціями, окопами в декілька рядів, дротовими загородженнями і протитанковими ровами. Уздовж оборонного рубежу проходила шосейна дорога, що зв'язувала всі укріплення і дозволяла маневрувати силами. Директива Ставки Верховного Головнокомандування від 9 вересня 1943 р. "Про швидке і рішуче форсування рік і нагородження особового складу за успішне форсування водяних перепон" наказувала з виходом на Дніпро перейти його, захопити на правому березі плацдарми, що дозволили б розгорнути сили для подальшого наступу.
Ранком 15 жовтня ударні з'єднання Степового фронту перейшли в наступ. Головні сили йшли в напрямку П'ятихатки - Кривий Ріг. Для посилення наступального тиску в бій була введена 5-а гвардійська танкова армія під командуванням генерала Ротмістрова. Розвиваючи наступ, радянські війська оволоділи залізничною станцією - П'ятихатками. Німці перекинули в район прориву чотири нові дивізії і направили удар по флангах Степового фронту, чим призупинили їхнє просування. Незважаючи на контрудар німців, наступ радянських військ у центрі розвивався успішно. Розширивши прорив оборони ворога по фронту до 70 кілометрів і вглибину до 100 кілометрів, танкові і механізовані з'єднання прорвалися до Кривого Рогу. Але це було тільки початком битви за цей стратегічно важливий населений пункт. Стиснути коло не вдалося, але були забезпечені сприятливі умови для розгортання наступу 3-го Українського фронту. Скориставшись тим, що німецькі сили сконцентровані на криворізькому напрямку, 46-а і 8-а армії 3-го Українського фронту 23 жовтня перейшли в наступ у районі міста Дніпропетровська. Дніпро тут ще з вересня форсували за трьома напрямками: із північного сходу - біля села Аули, із півдня - біля селищ Військове - Вовниги, а також у безпосередній близькості від міста - біля селищ Діївки і Лоцманської Кам'янки. Рішучими діями 46-а і 8-а армії значно розширили плацдарм на правому березі Дніпра, створивши для гітлерівських військ загрозу повного оточення. Опір ворога був врешті-решт зламано. Війська 3-го Українського фронту 25 жовтня звільнили Дніпропетровськ. У боях за місто відзначилися підрозділи 39-ої гвардійської стрілецької дивізії 8-ої гвардійської армії. При форсуванні Дніпра біля села Чаплі 120-им стрілецьким полком цієї дивізії, яким командував полковник Мазний, відзначився агітатор полку капітан Рудніченко. Цілу добу він із купкою бійців відбивав атаки переважаючих сил ворога, забезпечивши переправу полку. Рудніченкові за героїзм, виявлений у боях на правому березі Дніпра, було надане звання Героя Радянського Союзу. Також у битві за Дніпропетровськ уславилися воїни 152-ої стрілецької дивізії 46-ої армії, яких нагородили за цю операцію орденом Червоного Прапора. У той же день визволено м.Дніпродзержинськ. У боях за Дніпропетровськ і Дніпродзержинськ також треба відзначити війська генерал-майора В.В.Глаголєва, генерал-майора І.С.Кособуцького, генерал-майора авіації В.О.Судця, уродженця Дніпропетровська, артилеристів генерал-лейтенанта М.І.Недєліна і генерал-майора М.С.Алексєєнка. Багато воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Звільнення Дніпропетровської області закінчилося в районі Кривого Рогу і Нікополя в лютому 1944 р.
lang=UK style='font-family:"Times New Roman";color:blue'>142. Зараз Придніпровській. Значна частина працездатного населення за час окупації була відправлена на каторжні роботи до Німеччини, воювала на фронтах. 90 тис. жителів міст і сіл звільненої Дніпропетровщини були призвані на фронт. Багато хто працював на евакуйованих заводах у Сибіру, на Уралі. Наступного дня після звільнення почав свою роботу міськком компартії на чолі з 1-им секретарем М.Г.Манзюком і міськрада з головою виконкому П.Т.Винником. Управління НКВС по Дніпропетровській області виявляло та заарештовувало німецьких посібників, співробітників допоміжної поліції та інших воєнізованих формувань при німцях. За матеріалами військового трибуналу за весь 1944 р. засуджено 162 особи. Згідно з відомостями облуправління НКВС у тому ж 1944 р. виявлено і взято на оперативний облік 1455 чоловік, що належали до ОУН, однак до числа її членів органи НКВС відносили і поліцаїв, і людей, що служили в інших воєнізованих формуваннях німців. До 1945 р. мережа ОУН в області перестала існувати.
Виникла проблема: відновлювати заводи в старому вигляді або провести повну реконструкцію промислового устаткування. У керівників підприємств не було єдиної думки з цього питання, але виходячи з потреб фронту, спинилися на першому варіанті, що був схвалений Наркоматом чорної металургії. У першу чергу, 28 жовтня робітники заводу ім. Петровського пустили уцілілу турбіну електростанції потужністю 6000 кіловат і таким чином дали електроенергію військовим частинам, станції Дніпропетровськ, госпіталям, лікарням і т. ін. Протягом першого місяця після звільнення були відновлені 40 шкіл, 8 лікарень, 7 поліклінік, 114 торгових точок, 25 дошкільних закладів. На примітивних млинах і олійницях молотили зерно і давили олію. Спочатку використовувалася праця домогосподарок, що випікали хліб для населення в домашніх умовах. З селищ та інших міст стали повертатися люди. В основному це були ті, кого в останні дні окупації німці змусили покинути місто. Ще до прибуття устаткування робітники, інженери і техніки приступили до відбудовних робіт на металургійних заводах Дніпропетровська. З 10 листопада 1943 р. почав випускати продукцію верстатобудівний завод. Мостобудівний завод у першій декаді 1943 року почав виконувати завдання командування 3-го Українського фронту з виготовлення прольотних будівель для мостів та інших металоконструкцій. Під час відбудовних робіт авіація ворога продовжувала завдавати авіаудари по промислових об'єктах. Адже Дніпропетровськ ще довгі місяці був прифронтовим містом. У липні-серпні 1944 р. вже були пущені третя і четверта мартенівські печі, а наприкінці вересня виплавила свій перший чавун доменна піч заводу ім. Петровського. Для ліквідації дефіциту електроенергії до дня Жовтневої революції була відновлена лінія електропередач ДДРЕС - Дніпропетровськ - Лозова. Для підвищення продуктивності праці ефективно використовувалося соціалістичне змагання. Втім, "змагання" було скоріше не стільки між бригадами або ділянками, скільки зі смертельним ворогом. Виробничі завдання виконувалися, як правило, на 200-300, а іноді і на 400 відсотків. Тим колективам, що найбільше відзначилися, надавалося звання фронтових бригад, ділянок і цехів. Фронтові бригади були на заводах ім. Петровського, ім. Леніна, паровозоремонтному, ім. Карла Лібкнехта. З Уралу і Сибіру прибували ешелони з заводським устаткуванням і будівельними матеріалами. Зі східних районів країни привозили метал, цемент, турбогенератори, мостові крани, металургійне устаткування. Допомога йшла з Москви, Ленінграда, Сизрані, Куйбишева, Карелії, Грузинської РСР і Туркменської РСР. Одночасно з відродженням промисловості відновлювалися установи народної освіти, комунального господарства і медицини. У 1943 р. відновили свою роботу державний університет, гірничий і медичний інститути, а через рік кількість інститутів збільшилася до 17. Крім цього, функціонувало 7 науково-дослідних установ, 25 технікумів, 1464 школи, 6 театрів, 36 кінотеатрів і велика кількість клубів. Також для допомоги фронту люди Дніпропетровщини вносили свої грошові заощадження на будівництво танкової колони "Звільнена Дніпропетровщина", що у січні 1945 р. прибула в розпорядження 3-го Українського фронту. Результатом першого етапу відновлення промисловості стало завершення всього металургійного циклу на підприємствах правобережної частини області, але, звісно, довоєнної потужності підприємствам досягти не вдалося. У день перемоги, 9 Травня 1945 р., близько 300 тисяч дніпропетровців взяли участь у мітингу і демонстрації. В цей радісний день згадували і тих, хто з честю пройшов усю війну, і тих, хто віддав свої життя в боях, і тих, хто був замучений німецькими окупантами, і тих, хто допомагав фронту в тилу. Згадували генерала Ю.Г.Пушкіна, який захищав місто. Генерал-танкіст загинув у березні 1944 року від осколка авіабомби, коли керував боєм у селі Баштанці Миколаївської області. Згадували Олександра Матросова, земляка, який своїм тілом закрив амбразуру ворожого доту 23 лютого 1943 р. в бою за псковське село Чорнушки. 138 уродженців Дніпропетровської області були визнані гідними звання Героїв Радянського Союзу. Шести з них це звання присвоєно двічі. Це А.Я.Брандис, Д.Б.Глінка, В.І.Міхлік, Г.П.Кравченко, П.А.Таран і О.Ф.Федоров. Тепер від життя, яке було підпорядковане тільки потребам фронту, необхідно було перебудовуватися на мирний лад. Людям, що звикли добре воювати, потрібно було звикнути до повсякденної, копіткої праці. ЛІТЕРАТУРА:
1. Документи
Державного архіву Дніпропетровської області: Ф. П-19, Ф. 2427, Ф. 2280, Ф.
2311, Ф. 2427, Ф. 2443, Ф. 5167, Ф. 3235, Ф. 5163, Ф. 6478. 2. Днепропетровская область в годы Великой Отечественной войны Советского Союза 1941-1945 гг.: Сборник документов и материалов. - Днепропетровск, 1962. 3. Лето 1941: Украина. Документы. Материалы. Хроника событий. - К., 1991. 4. Борисов ГА. Неизвестный Днепропетровск // Спадщина. -Дніпропетровськ, 1999. 5. Григорович Д. и др. Коммунистическое подполье на Украине в годы Великой Отечественной войны /Григорович Д., Денисенко П., Немятый В. . - К., 1976. 6. Грозные версты: Днепропетровщина. 1941-1945 гг. /Под ред. К.И.Лознякова. - Днепропетровск, 1985. 7. Грушевой К.С. Тогда в сорок первом... - М., 1987 г. 8. Історія міст і сіл УРСР. Дніпропетровська область. - К., 1969. 9. Кучер В.І. Бойова діяльність антифашистського підпілля на Україні, 1941-1944 рр. - К., 1983. 10. Очерки истории днепропетровской областной партийной организации. - Днепропетровск, 1979. 11. Подвигом прославленние. Герой Советского Союза. Партизаны и подпольщики Украины в годи Великой Отечественной войны. - К., 1985. 12. Советский Союз в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. - М., 1977. 13. Субтельний О. Україна. Історія. - Київ, 1993. 14. Тарасов К.К., Храпунов П.Ф. Возрождение. Днепропетровск 1941-1955 гг. - Днепропетровск, 1972. 15. Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 рр. - К., 1967. |
Назад